Дім милосердя «Київ»

«Дім милосердя “Київ”» — громадська організація, що об’єднує християн у прагненні допомогти особливо вразливій категорії людей: стареньким бездомним або безхатькам із ознаками інвалідності. Подолати самотужки ситуацію, коли людина опинилася безпритульною, дуже складно або й практично неможливо. «Дім милосердя» допомагає людині пройти складний шлях, який починається з відновлення документів, лікування, пошуку житла та працевлаштування й закінчується повноцінною реінтеграцією колишнього бездомного в суспільне життя. Оскільки в організації свідомо обрали стратегію комплексної допомоги, яка не передбачає миттєвих змін, то великим святом для них є кожна маленька перемога, що наближає людину до благополучного життя. 

Історія виникнення 

«Дім милосердя» з’явився у 2018 році. Його засновником був Олексій Кучапін. Сам Олексій є християнським служителем. У минулому він стикнувся з певними проблемами в житті — наркозалежністю. Після цього він опікувався людьми, які опинилися в скрутних життєвих обставинах. Він помітив, що більшість реабілітаційних центрів «заточена» під певну категорію громадян. Зазвичай це люди молодшого або ж середнього віку. Водночас люди з інвалідністю та пенсіонери вважалися “неформатом”.

Олексій розповідав про історію, яка трапилася з ним. У своєму під’їзді на сходах він побачив дідуся, який сидів на підлозі та зігрівався алкоголем. Олексій зателефонував у кілька місцевих реабілітаційних центрів. Але там, почувши, що йдеться про дідуся, відмовили у допомозі, аргументуючи тим, що з такими людьми вони не працюють. Олексій дуже перейнявся цією проблемою. Так виникла ідея: якщо ніхто не опікується цією категорією громадян, то варто зайнятися цим самому. На початку це була якась мінімальна активність. Олексій із дружиною почали винаймати квартиру для таких людей в одному зі спальних районів столиці, й поступово ця діяльність переросла в зареєстровану громадську організацію.

Цінності «Дому милосердя»

Напевно, головною цінністю для нас є милосердя. Ми не тавруємо людину за гріхи в минулому. Ми даємо людям другий шанс, якщо вони виявляють ініціативу до того, аби змінити своє життя.

Також це людяність. Ми піклуємося про те, щоб у наших центрах не було мови ворожнечі, щоби люди не принижували одне одного. 

Ми не нав’язуємо релігійного переконання. Хоча більшість людей, які в нас перебувають, є практикуючими християнами. Для нас неможливою є ситуація сказати людині, щоб вона йшла геть, якщо не поділяє наші релігійні переконання. Ми толерантно ставимося до людей з іншими релігійними поглядами.  

Чесність. Навіть якщо в тебе погана історія в минулому, але ти нею поділишся, ми не відвернемося. Якщо ж людина буде спеціально приховувати щось, то навряд чи можна буде говорити про хороше майбутнє. Один яскравий приклад стався нещодавно. Людина перебувала в нашому притулку, почала потайки випивати, вкрала речі ДМ й згодом потрапила до поліції. Коли її там перевірили, то виявилося, що вона розшукується за збройний напад у сусідній області.

Крім цього, ми завжди просимо бути чесними щодо наявності інфекційних захворювань. У нашому притулку переважно перебувають люди, більшість із яких мають слабке здоров’я. Якщо хтось потрапить, наприклад, із відкритою формою туберкульозу, то може захворіти весь притулок. 

Чи можна сказати, що релігійні переконання команди «Дому милосердя» є фундаментом, на якому базується їхня благодійна діяльність? 

Так, це дуже важлива складова. Саме через те, що ми християни, для нас важать відповідні духовні цінності. Ми проєктуємо християнське бачення людини на тих, кому допомагаємо, на наших ближніх. Саме гуманістичне й християнське уявлення про світ формує таке ставлення до бідних. Ми вважаємо, що саме на цьому фундаменті побудована Європа: допомагати людям, що зійшли на манівці, припустилися помилки та опинилися в скрутних обставинах. Саме для цього ми існуємо. Через це виникає певне розмежування. Сам «Дім милосердя» зареєстрований як громадська організація. Ми наголошуємо, що не відмовляємо людям з іншими переконаннями, а свої переконання не нав’язуємо. Ми лише пропонуємо їм інший досвід. На нашу думку, кожній людині потрібно почути Євангеліє, щоби зрозуміти, чому в неї є ворожнеча з Богом, що зробив Ісус Христос, аби відновити мир із Богом, і як через стосунки з Ним можна жити впевнено. Тому, крім, власне, благодійності, в наших центрах провадиться релігійна діяльність. Ми в добровільному порядку запрошуємо людей відвідувати заходи у місцевій лютеранській церкві. Але бувають випадки, що люди відмовляються, бо є атеїстами чи ще кимось. Не питання. Якщо в цих людей є потреба, ми навіть можемо допомогти їм знайти місце, яке вони хочуть відвідати.

Напрями діяльності

Спрямованість нашої діяльності є дуже конкретною. Це допомога літнім безхатченкам та бездомним з ознаками інвалідності. Іншими ми принципово не займаємось. За нашими спостереженнями нині в Києві перебуває приблизно 15-30 тис. бездомних. З-поміж них дуже велика частина — це саме та категорія, з якою працюємо ми.

Джерела фінансування

Як і будь-яка громадська організація, ми існуємо завдяки благодійним пожертвам. Останні два роки ми плідно співпрацюємо з благодійними фондами. Найбільш відомі серед них — це німецький лютеранський фонд «Хліб для миру» та фонд Маршала, точніше, його європейська філія «Чорноморський траст». Вони займаються допомогою вразливим категоріями населення. Інша частина ресурсів — це благодійні пожертви окремих людей. Ще постійна співпраця з «Карітас Київ» та «Життєлюб». Завдяки ним ми існуємо та продовжуємо працювати. 

Що за люди займаються благодійною діяльністю в «Домі милосердя»? Як до вас долучитися й чи немає обмежень для людей із різними релігійними переконаннями або зі світським світоглядом?

Зазвичай нам допомагають бідні люди та представники середнього класу. Олігархів, які б захотіли зробити нам пожертва, я поки не зустрічав. Переважно нам допомагають протестанти та католики. Для співпраці з нами релігійні переконання чи їх відсутність у жодному разі не є перешкодою. Ще раз варто зазначити, що ми є громадською організацією. Ми співпрацюємо із державою. Один зі згаданих мною фондів, з яким маємо проєкт на 2021 рік, — це «Чорноморський траст». У них навіть є певна умова, щоб ті, кому вони допомагають, не займалися прозелітизмом. І ми цю умову виконуємо.

В якій формі до нас можна долучитися, залежить від того, чим людина хоче допомогти й що вона вміє, який має талант. Тих, хто нам зазвичай хоче допомогти, можна об’єднати в декілька категорій:

• інформатори. Вони нам телефонують і простять забрати до себе якусь людину, що опинилася в скрутній ситуації. Для нас це не скільки допомога, скільки щоденна рутина;
• ті, хто допомагають матеріально й своїм часом. Допомога може бути дуже різноманітною. Одна жіночка, яка взагалі не є релігійною, постійно купляє нам медикаменти. Одна фірма привозить хліб та солодощі. Хтось виділяє час та допомагає юридично чи своїм транспортом. А хтось каже, що не має часу, але може допомогти фінансово. Фінансова підтримка є для нас дуже важливою. Адже дуже багато часу ми витрачаємо на пошук коштів;
• незвичайні пропозиції. З такими людьми нам потрібно буде спілкуватися більш предметно. Я мрію, що колись нам подзвонять і скажуть: «У мене є приміщення на Лівому березі. Я хотів би віддати його для потреб безхатьків». Я би дуже радів! Але, на жаль, таких дзвінків немає. 

Благодійні проєкти, які реалізовує «Дім милосердя»

Можна сказати, що в нас є один головний проєкт. Ми беремо до притулків людей, які опинилися в скрутних життєвих обставинах, й надаємо їм базові послуги. Ми ставимо собі реалістичні цілі. Наприклад, суттєво допомогти за рік одній сотні людей та проконсультувати кілька тисяч. Ми лобіюємо інтереси бездомних і висвітлюємо цю проблему в засобах масової інформації. Хочемо, щоби про неї дізналися більше людей та долучалися до нашої діяльності. 

Основна наша ціль — соціалізувати людей. Нещодавно в мене була розмова з Юрієм Ліфансе, головою «Спільноти святого Егідія». На його думку, соціалізувати бездомних неможливо. В чомусь я поділяю цю позицію, але варто розуміти, що ми маємо на увазі, коли говоримо «соціалізація». Для мене «соціалізація» чи «ресоціалізація» — це коли людині дають другий шанс. От, наприклад, людина є безхатченком, є обмеженою в пересуванні через інвалідність або ж просто літня людина. Зазвичай така людина повністю втратила документи, соціальні зв’язки й не може винаймати собі житло. Жити далі дуже складно. Ми рахували, що для того, аби людині заново отримати документи, потрібно мінімум 500 гривень та 2 місяці часу. Це ми ще не рахуємо, що весь цей час людина має десь жити та щось їсти. 

Це і є наш основний проєкт. Ми доводимо справу до кінця. Взагалі це доволі довгий процес. Потрібно написати в поліцію заяву про втрату документів, очікувати два тижні, замовити новий паспорт і чекати ще один місяць, допомагати бездомним із новими проблемами, які стають відомими. Наприклад, що з родиною, яка історія хвороби. І весь цей час людина живе в нас. Далі є ще й інші запитання. Якщо це пенсіонер, з’ясувати, як отримати пенсію, якщо це людина з інвалідністю, то як допомогти їй пройти медичну комісію. Це може тривати ще місяці. 

Ми не розраховуємо на масовий ефект, але якщо за один рік 30-40 людей будуть повністю обслужені, то ми будемо дуже тішитися з того. Але виникає й наступне запитання. Якщо «Дім милосердя» допомагає лише тимчасово, то що далі? Уявімо, що я літній безхатченко й у мене немає житла. Що я буду робити далі? На роботу мене ніхто не візьме. Юрій Ліфансе справедливо зауважує: «Як така людина взагалі може інтегруватися в суспільство?» За нашими спостереженнями, з наших клієнтів лише один із сотні працевлаштовується. Тому ми маємо певний план дій на майбутнє: 

• якщо людина має можливість установити соціальні зв’язки, то після відновлення усіх документів ми направляємо її до родини. Це найкращий сценарій;
• якщо людина повірила в Бога і є християнином, то ми звертаємося до церков, що мають будинки для літніх людей, щоб вони прийняли цю людину;
• іноді буває кепська історія. Ми бачимо, що після отриманої допомоги, коли людина від нас іде, вже завтра вона знову на вокзалі, післязавтра — без документів, п’яна та побита. Тому в таких ситуаціях ми ухвалюємо рішення направити людину в державний притулок. Є чудове місце, яке серед волонтерів та соціальних працівників називається «Ясногородка». Це пансіонат для бездомних. Тому ми витрачаємо ще кілька тисяч гривень, щоб ця особа отримала всі довідки, допомагаємо подати заяву в соціальний департамент, щоб людина, нарешті, могла опинитися в місці, де можна відпочити й звідки її ніхто не прожене. 

Коли ми говоримо про інтеграцію безхатьків у суспільство, яка стратегія видається вам ефективнішою: сконцентруватися на забезпеченні великих кількостей безхатьків первинними засобами до існування чи інвестувати в довготривалі проєкти, які не допоможуть великій кількості людей, але це буде комплексна допомога, яка наблизить їх до інтеграції в суспільство?

«Дім милосердя» свідомо обрав другий шлях. Ми не осуджуємо тих, хто просто годує бездомних на вулиці. Зараз цим займаються десятки організацій та церков. Я думаю, що потрібно комбінувати ці два підходи. Взагалі, це, здається, є продовженням суперечки про те, чи потрібно дати людині рибу чи спочатку навчити її ловити рибу. Я прихильник думки, що спочатку потрібно навчити ловити рибу. В нашій організації ми так само сконцентрувалися саме на комплексній допомозі. 

Водночас ми хоча й робимо маленькі кроки, але, запозичивши досвід у деяких європейських колег, постійно вдосконалюємося й маємо реалістичний план на наступні п’ять років. Я вивчав досвід скандинавських країн та Німеччини. І я маю мрію, щоб держава в цій сфері співпрацювала з церквою та щоб з’явилося доступне соціальне житло. В Україні це поки щось фантастичне. Соціальний департамент Києва дає статистику, що в місті зараз близько 5 тисяч бездомних. За нашими ж спостереженнями, які, звичайно, можуть бути дещо необ’єктивними, цих людей понад 15 тисяч. Але навіть якщо зійтися на якійсь середній цифрі, то держава та волонтерські й благодійні організації зараз допомагають близько 1 % безхатьків. 

Якщо негативні тенденції й далі будуть продовжуватися й частка бідних і далі зростатиме, а варто не забувати, що Україна та Молдова — це найбідніші країни Європи, то потреба у соціальному житлі буде лише збільшуватися. Це вже питання до держави чи великого бізнесу. Чи взагалі можливо створити десь в Україні такий собі соціальний квартал, куди люди могли б їхати та знаходити там прихисток. Тому ми активно лобіюємо інтереси бездомних. Хочемо, щоб кількість місць, де вони могли б перебувати, збільшувалась. Якось Юрій Ліфансе сказав хорошу фразу: «Вирішення проблеми бездомності — це дім». Я цей короткий і влучний лозунг повністю підтримую. 

Чи вплинула на діяльність «Дому милосердя» пандемія?

Пандемія уповільнила нашу діяльність. Певні соціальні заклади були просто зачинені. І це спричинило певний колапс у нашій роботі. Зазвичай ми беремо до себе людину на певний час. Це може бути і декілька тижнів, і декілька місяців. Через те, що мало що працювало, ми змушені були залишати людей на довші терміни. Відтак ми не можемо обслугувати ту кількість людей, яку запланували. Багато хто продовжує у нас жити й далі, бо відновлення документів й усе інше істотно затягується через пандемію. Зараз утримання однієї особи нам обходиться приблизно у 6 тисяч гривень на місяць. 

Також через пандемію погіршилася співпраця з донорами. Вони прямо говорять про те, що в ці роки не можуть виділяти так багато коштів, як це було раніше. Тому 2020 і 2021 роки у нас проходять в режимі жорсткої економії. Хоч у нас були дещо інші, я би навіть сказав, наполеонівські плани на ці роки. Але ми не зупиняємося й продовжуємо рухатися й розвиватися далі, незважаючи на те, що нового принесе чергова хвиля пандемії. Це реальність, в якій ми живемо. Нові проєкти, які ми зараз пишемо, зокрема й з європейськими колегами, враховують специфіку, пов’язану з коронавірусом. 

Розкажіть про свій життєвий шлях. Як Ви прийшли до благодійної діяльності та чим живете поза благодійною діяльністю?

 Я звичайний пересічний українець. Моя світська професія — технолог громадського харчування. Намагаюсь постійно вдосконалювати свою освіту в галузі соціальної роботи. Останній курс, який я пройшов, мав назву «Допомога невиліковно хворим». 

Свою духовну освіту я здобував у семінарії Євангелічно-лютеранської церкви. Це, до речі, найстарша протестантська спільнота в Україні. Її історія налічує більше 400 років. 

Коли ми думали про майбутнє нашої церкви, щоб у кожної з наших громад був свій профіль, ми ставили собі питання про те, як ми можемо розвиватися у такому великому місті як Київ, в якому співіснують так багато релігій. На той час я завершив своє служіння в німецькій громаді святої Катерини. Це був 2017  рік. Із групою однодумців ми заснували місію святого Мартіна.  На початковому етапі в нас вже були відкриті заходи, але ми думали, що результативного хочемо зробити в Києві. Ми спілкувалися щодо цього з нашим єпископом, були відкриті до співпраці. 

До того, що було далі, доклав руку Господь. Ми винаймали приміщення біля метро, й до нас завітали чоловіки, які відвідували місцеві церкви. Прийшли до нас і кажуть: «Ми хотіли б розповісти про нашу діяльність. Можливо, ми могли б робити щось разом». Одним із цих чоловіків і виявився Олексій Кучапін, засновник «Дому милосердя». Він розповів, що вони служать бездомним. Ми послухали, але сказали, що нам не дуже цікаво, бо ми хотіли б якісь проєкти по роботі з молоддю. Тоді я мав хибне уявлення про безхатьків, що це «кінчені» та безнадійні люди, з якими навряд чи можна буде щось зробити. Минув час, і зі мною на зв’язок знову вийшов Олексій. Запропонував провести в притулку біблійну годину. Я прийшов, і з того дня мої уявлення про бездомних змінилися, моє серце пом’якшало. Я побачив, що це живі люди і разом з ними можна багато чого робити. Через деякий час почалася більш тісна співпраця між спільнотою святого Мартіна та «Домом милосердя». Фактично, ми почали з маленьких кроків. Я як пастор проводив біблійні години в притулках. А двічі на місяць ми привозили стареньких до нас на літургію, а потім влаштовували для них святковий обід. Це оживило спільноту, багатьом це сподобалось. Ми зрозуміли, що не випадково дали своїй спільноті ім’я святого Мартіна, адже він є засновником капеланства і вже у IV столітті допомагав бідним. Бог покликав нас до виконання цієї місії. Тому можна сказати, що в нашій конфесії ми стали першою дияконічною громадою в Німецькій євангелічно-лютеранській церкві України. У благодійних процесах задіяна вся громада. Навіть моя дружина, яка є за фахом лікарем-терапевтом, працює у нас. 

Розкажіть улюблену притчу, яка ілюструє необхідність допомагати нужденним та безхатькам.

Я не буду надто оригінальним. Навіть якщо про притчу багато згадують, це не применшує того сенсу, який у ній закладено. Мені подобається притча про доброго самарянина з 10 розділу Євангелія від Луки. Ця притча навчає нас тому, хто є нашим ближнім. Що це може бути і твій друг, і твій ворог. Це людина, яка потребує твоєї допомоги. На цих цінностях ґрунтується діяльність і «Дому милосердя», і мій життєвий шлях. Я вважаю, що в цій притчі розповідається про те, як Сам Бог ставиться до людей. Тобто Христос — це добрий самарянин, Який, не дивлячись на те, в яких обставинах ми опинилися, бажає нам допомогти. Цим Він закликає своїх послідовників наслідувати його дії. Я є одним із Його послідовників. 

Чи можна цю притчу тлумачити інакше? Чи потрібно нам звернути увагу на тих, хто пройшов повз людину, якій потім допоміг самарянин? 

У цій притчі Христос засуджує релігійних людей. Можна навіть говорити про певне розділення на людей релігійних та дійсно віруючих. Бо релігійні люди часто бувають нестерпними, можуть стигматизувати інакомислячих. Це є проблемою і нашого суспільства теж. Саме через добрі справи, через біблійні оповідання та діяльність «Дому милосердя» ми показуємо інший шлях — як ставиться до людей Бог і як Він закликає нас ставитись до них. Я кажу про це не випадково, бо я був у категорії релігійних людей, які досить обережно та презирством ставилися до бездомних, які вважають, що ці люди самі до такого докотилися й самі винні у своїх негараздах. Але ми бачимо, що Бог закликає нас до іншого. Ми маємо вчитися цьому самі, а також показувати людям, які мають хибні погляди, що справжня віра навпаки розм’якшує серце, і ти починаєш піклуватися про ближніх. 

Про те, що найбільше надихає у благодійній діяльності

Мене надихає, коли змінюється життя людини, змінюється її світогляд. Коли очі когось, хто втратив сенс і не хоче жити далі, починають горіти вогнем, з’являється якась мета. Я не можу знати про все, але буду радіти, коли хоча б кожна двадцята людина, яка в нас опиняється, знаходила сенс у своєму житті. Це мене дуже надихає. 

Про те, що найбільше запам’яталося за роки благодійної діяльності

Напевно, це коли ти бачиш результат своєї діяльності, в якому не можна сумніватися. Для мене величезним здобутком стало те, що ми змогли в складні для нашої країни часи, коли з фінансами все доволі скрутно, придбати за містом будинок для бездомних. Ми туди поселили 12 людей. Після того ми святкували перший врожай, який було зібрано. Ми гарно проводили час. Навіть смажили шашлики. В той час моє серце горіло. Я розумів, що ми пройшли дуже великий шлях. Ми — маленька організація, про яку мало хто знає, і за банальною логікою ми взагалі мали б припинити нашу діяльність. Особливо в умовах пандемії. А ми за цей кризовий рік змогли розширитися вдвічі. З тих, хто зібрався на святкування, було багато людей зі складною долею, й вони ділилися своїми історіями, своїм життєвим шляхом. Серед них був один цікавий дядько, якого звуть Микола Рибалка. Він пережив два інсульти та скотився по соціальний драбині згори до самого низу. Він готував чаї, ремонтував комп’ютери, а потім став бездомним. Але, незважаючи на всі перешкоди, він зміг отримати посвідчення про інвалідність, працевлаштувався й зараз працює — приймає замовлення по телефону. А ще він служить у місцевій церкві, проводить домашні зібрання. І під час нашої зустрічі він свідчив, що неможливе стає можливим завдяки Богу. Для мене це дуже яскрава подія, яка мені запам’яталась. 

Чи стикалися Ви колись із професійним вигоранням? Що особисто Ви робите в таких ситуаціях і що порадите робити людям, які опинилися в такій ситуації?

Проблема мені відома. В мене є знайомі, які професійно вигоріли. В певний момент вони опинилися на роздоріжжі, ставлячи собі питання: «А чи варто мені далі займатися благодійною діяльністю?» Особисто я ніколи до цього стану не доходив, але був дуже близький. Мені в такі моменти допомагає  нагадування собі про те, що я не спаситель і Бог не кликав мене рятувати весь світ, що в мене є обмеження в часі та у моїх здібностях. Якщо я хочу ефективно працювати, допомагати й жити далі, в мене має бути відпочинок.  П’ять днів я зайнятий у «Домі милосердя», вечорами та в неділю я пастор, а в суботу у мене вихідний. Це правило незмінне. Як тільки я починаю сильно втомлюватися, сумніватися, я одразу беру собі відпочинок і змінюю рід своєї діяльності. Просто лежати — це не вихід. Треба замінити одне заняття іншим. Можна попрацювати в садку, навідатися до батьків, поїхати в Карпати в подорож. У цей час я завжди медитую, приділяю час тому, щоб згадати своє минуле, нагадати собі, що не я сам придумав собі служіння, а саме Бог мене до того покликав. Прошу Господа про те, щоб Він допоміг мені змінити щось у майбутньому. І вже з новими силами рухаюся далі. 

Алгоритм того, що потрібно робити, якщо ви побачили на вулиці безхатька і захотіли допомогти 

Можете завітати на наш сайт, там є спеціальна рубрика, яка про це розповідає. 

Я вважаю, що конче необхідно познайомитися з бездомним. Ви маєте представитися й розповісти, чому ви, власне, підійшли й запитати, чи потрібна йому допомога. Серед бездомних є дуже різні категорії людей. За українським законодавством, наскільки мені відомо, не можливо силоміць когось кудись відправити. 

Запитайте людину про її потреби. Вона може сказати: «Мені нічого не треба, йди звідси!» Тут уже дивіться, що вам підказує совість. Можливо, ця людина просто боїться й треба приділити їй більше часу. Ви можете натрапити на професійного жебрака. Така людина може вас вилаяти, а потім ще покличе «братків», які її покривають, і вони вам ще більше наговорять. 

Якщо ви натрапили на дійсно людину в потребі, то вона вам розповість про свої проблеми, скаже, що хоче змінити своє життя. Запитайте її, чи хоче вона поїхати у притулок? Якщо людина висловлює таке бажання, то потрібно в неї дізнатися про її медичний стан. Притулок не візьме людину з інфекційним захворюванням, активним психічним розладом чи людину, якій потрібне термінове хірургічне втручання. Тобто такій особі перш за все потрібна медична допомога. Потрібно викликати швидку та лобіювати інтереси того, кому вирішили допомогти.

Якщо з медичним станом людини все добре і вона виявляє бажання поїхати, то потрібно дізнатися, чи готова ця людина виконувати правила спільного проживання у притулку. Якщо вона дає ствердну відповідь, то можете телефонувати нам. У нас є мінімальні умови, які потрібно виконати, а саме: зробити флюорографію та викликати транспорт, який доправить людину до нас.

Колись в одному з пунктів обігріву на Дарницькому вокзалі, який ми робили спільно з громадськими організаціями та церквами, я спостерігав дуже цікаву ситуацію. Там був Женя, який відповідав за зв’язок. Він приймав за день по 200 дзвінків. В якийсь момент він тяжко зітхнув і сказав: «Напевно, найскладніше не з волонтерами, а з новачками. Тому що в них завжди така помилка — вони телефонують і кажуть, як тобі все робити». І ми набили стільки гуль під час першого року діяльності! Ти приїжджаєш до людини, а вона тобі каже: «Іди звідси, я нікуди не поїду». Або людина, до якої ти приїжджаєш, — шахрай, який обманув до тебе десятки людей. Бувають ситуації, коли людина, до якої приїжджаєш, потребує термінової ампутації кінцівок. Це печальний досвід, але завдяки ньому ми дійшли такого висновку — коли нам дзвонять, я в кінці ставлю запитання: «У вас є вайбер чи телеграм? Напишіть мені,  я вам скину коротку вказівку про те, що потрібно робити». Після цього тиша, пауза. На жаль, 1/10 після цього продовжує розмову. Зазвичай кажуть так: «Якщо це все так складно, то я піду далі». 

На яких цінностях має розвиватися Україна?

Україна вийшла з кризи саме через волонтерську діяльність — у ті моменти, коли держава була безпорадна. В нас не вистачало ні сил, ні ресурсів, олігархи не хотіли ділитися своїми «скромними» статками. Так само через волонтерський рух, співпрацю із соціальним сектором ми вийшли з багатьох негараздів. Думаю, саме в цьому ми маємо і далі посилюватися, коли в скрутних обставинах простягаємо один одному руку допомоги, а не вважаємо, що це має зробити якийсь заможний дядько або чарівник на блакитному гелікоптері. Важливі порозуміння, взаємоповага, коли ми не ділимо українців на найкращих та найгірших. Необхідно просто мати усвідомлення, що ближній — це і друг, і іноді ворог, який однак у певний момент потребує твоєї допомоги.

Я вам розповім історію, яку дізнався ще в семінарії. Я хотів би, щоби таке ставлення було до людей у скрутних обставинах в українському суспільстві. Це історія з періоду Реформації XVI століття. Ми знаємо такий феномен, що біля монастирів, церков завжди багато безхатьків. Але коли з’явився реформаційний рух, один чоловік зауважив, що саме біля протестантських кірх немає бездомних. І виникло питання, чому так відбувається. І було таке спостереження: коли якийсь чоловік чи жінка в потребі стояли біля лютеранської церкви, через деякий час до них підходили люди та питали їх: «Хто ти і що ти тут робиш? Яка тобі потрібна допомоги?» Якщо це був сирота чи людина з інвалідністю, їх направляли в певну установу — в сиротинець  чи дім для літніх людей. Якщо це була людина, котра потребувала роботи, їй допомагали з пошуком роботи і житла. Якщо це був професійний жебрак, то йому говорили, через який термін він має покинути це місце. Можливо, це виглядає як щось дуже просте, але варто пам’ятати, що ця робота виконувалась активними громадянами міста, в якому це відбувалося. Вони цікавились не просто тим, щоб дати людині якусь одноразову пожертву, а допомагали комплексно. Я думаю, що якби така чеснота як комплексний підхід до особистості культивувалася б у нашому суспільстві більше, то в Україні багато що було б змінене на краще.