Місія «Центр опіки сиріт» УГКЦ

«Центр опіки сиріт» підтримує сиріт у дитячих будинках, інтернатах, ліцеях тощо. Загалом охоплює дітей у 17 закладах. Благодійні проєкти організації покликані дати дітям-сиротам необхідні для самостійного життя навички, допомогти знайти себе і своє місце в суспільстві. Так був створений футбольний турнір для сиріт та ФК «Копа», а також кулінарний гурток «Казанок».
Центр виник у 2009 році після того, як декілька студентів, які вчились на останньому курсі Львівської духовної семінарії Святого Духа Української греко-католицької церкви, пройшли практику в дитячих інтернатах та усвідомили своє покликання — допомагати дітям-сиротам.

Про добрі справи розповідає о. Роман Прокопець, голова організації «Місія «Центр опіки сиріт» УГКЦ»

«Центр опіки сиріт»: історія виникнення 

Історія починається у 2009 році. Я тоді був студентом Львівської духовної семінарії. На останньому курсі нам запропонували пройти душпастирську, катехитичну практику в  школах-інтернатах. Це робилося вперше, бо раніше такої практики не було. Четверо людей на моєму курсі погодились. 

Ми познайомились із дирекцією та учнями інтернатів. І побачили, що їм потрібна систематична опіка. Раніше священники чи семінаристи відвідували ці заклади, але це було переважно на свята і не надто часто. 

Маючи перед собою приклад створення військового та студентського капеланства, ми надихнулися на створення організації, яка б опікувалася сиротами і робила це регулярно. Тому майже весь останній курс у семінарії ми присвятили всебічному вивченню цього питання й згодом почали нашу діяльність. 

Головна ідея та цілі «Центру опіки сиріт»

На початку ми поставили собі три мети:

1. Вийти за межі одного закладу — щоб можна було працювати одразу з декількома. Саме тоді у Львові було дуже багато таких закладів, які потребували допомоги. 
2. Вийти за межі Львівської області. Можливо, мати цілу мережу, яка б охоплювала Україну та навіть виходила на інші країни. 
3. Мати будинок, де випускники інтернату могли б перебувати в комфортних і максимально наближених до домашніх умовах. Щоб вони спокійно могли пройти період адаптації до самостійного життя. 

Зараз, підбиваючи підсумки, ми зрозуміли, що більш ніж за 10 років діяльності місія центру та стратегія його розвитку іноді змінювалися. Але наші основні пункти, які ми планували на початку, нам вдалося виконати.

1. Сьогодні ми охоплюємо 17 закладів, з якими працюємо за різними стратегіями. З кожним закладом у нас різна частота зустрічей: щодня, раз на тиждень, раз на місяць, раз на півроку, раз на рік.
2. Ми співпрацюємо із закладами, які розташовуються в Центральній та Східній Україні. Або ми до них приїжджаємо, або вони їдуть до нас у Львів.

   Ми започаткували проєкт «Свій до свого». Його суть у тому, аби навчити дітей, як організовувати свій час та дозвілля, як самостійно проводити табір для інших дітей. Фіналом цього проєкту було проведення табору. Першого року ми провели його у Львові на базі одного з інтернатів. У наступні роки ми вдосконалили цей формат. Діти організовували табір у своїй школі, потім у будь-які точці України, а потім — і за кордоном. Цей, останній, наші діти-сироти проводили для дітей українських заробітчан у Перемишлі. Вони все робили самі: стежили за виконанням програми, готували їжу. Так вони мали нагоду розвинути в собі навички самостійності. Крім цього, вони мали можливість чотири дні відпочивати в іншій країні, знайомитися з її культурою та звичаями.

   Діти, які живуть за кордоном та відвідували наші табори там, згодом приїхали до нас у Львів. Ми розробили для них і втілили спеціальну програму навчання, яка би після їхнього повернення дала їм можливість допомагати священникам у своїй парафії, а також працювати з молоддю з їхньої школи, міста. Тобто нам вдалося вийти на закордонні проєкти, які були вельми успішними. 

3. Нам вдалося отримати приміщення. Я вірю, що воно матимемо дуже хороші плани з використання — для допомоги сиротам та нужденним. Сьогодні цей будинок у занедбаному стані. Але ми потихеньку приводимо його до ладу. Нині ми маємо там дитячий простір дошкільної освіти «Ангелики». Там зараз навчається 38 осіб, а з вересня 2021 року ми плануємо приймати вже 60 дітей. Це діти-сироти, діти з малозабезпечених сімей, діти з нашого району. Це простір, який не виокремлює чи ізолює сиріт, а допомагає повноцінно інтегруватись у суспільство ще змалку. Тут не відчувається різниці між дітьми, які перебувають у скруті, й фінансово забезпеченими сім’ями.

 
Всеукраїнський день молитви за сиріт, 10 листопада 2019

Цінності «Центру опіки сиріт»

Як священники ми розуміємо, що без духовності людина не буде повноцінною особою. Людина — це дух, тіло та душа. Коли буде досягнуто цієї гармонії, то і людина буде почувати себе по-справжньому вільною. Коли гармонії немає, то приходять негаразди. Якщо немає досвідченого провідника, то молодь ризикує зробити неправильний вибір у своєму житті та може потрапити у скрутні обставини, з яких потім дуже важко виходити. 

Розуміючи, що людина — це не тільки матеріальне, але й духовне, базуючись на молитві, на вірі в Бога, людина може зростати повноцінно. Тому присутність капелана поруч часто допомагає відчувати спокій, отримати добру пораду, відчути підтримку. І коли така молода особа підходить до важливих життєвих рішень, вона вже здатна приймати їх самостійно та правильно або знає, до кого може звернутися по допомогу. 

Напрями діяльності

Від наших випускників ми не раз чули, що в складний момент вони йдуть до своїх капеланів. У своїй діяльності ми охоплюємо дитячі будинки, де є малюки від трьох місяців, школи-інтернати,  ліцеї або вищі професійні училища, а також опікуємося деякими студентами. Ми відвідуємо ці заклади, діти нас знають, довіряють нам. Коли приходить час, дитина дорослішає, і її переміщують з одного закладу в інший. Це є для неї великим стресом — зовсім інакша атмосфера, інші люди. Потрібно до всього звикати. Але для них великою радістю є те, що вони в цьому новому закладі зустрічають свого знайомого капелана, який ходив до них іще в дитячому будинку. Це допомагає їм швидше адаптуватися й краще вибудовувати стосунки з однокласниками та працівниками. 

Окремим напрямом у нас є волонтерський рух «Руки допомоги» — проєкт із виховання та навчання волонтерів. Його було започатковано в 2011 році. Ми розуміли, що нам бракує рук для того, щоб робити добрі справи. Тому наш волонтерський рух має таку назву. Сьогодні це близько тридцяти активних волонтерів, які доєднуються до наших акцій, відвідують дітей. Десять нових волонтерів постійно проходять навчання. Це дуже різні люди: школярі, дорослі, які вже мають свої сім’ї, тощо. Серед них є айтішники, адвокати… Вони можуть долучатися до наших проєктів у зручний для них спосіб. 

Також ми працюємо над започаткуванням індивідуальних напрямків роботи. У вересні в нас має запрацювати кабінет психотерапії. Це буде першим кроком до створення центру сімейних цінностей. 

Ми є певною ланкою, яка об’єднує державні структури з громадою. Іноді, коли люди хочуть усиновити дитину або взяти над нею опіку, вони не знають, куди їм звертатися. Такими порадниками для них є їхні священник і капелан. Часто люди не мають довіри до державних служб. Ми знову ж таки стаємо посередниками між людьми у потребі та державними структурами, які ці потреби сьогодні можуть задовольнити, виконуючи всі процедурні та юридичні задачі, пов’язані з усиновленням або взяттям під опіку. Наша функція в тому, щоб їх об’єднати заради доброї справи. 

Всеукраїнський день молитви за сиріт, 10 листопада 2019

Джерела фінансування

У реалізації наших проєктів нам допомагають пожертвами приватні доброчинці, а також ми пишемо проєкти в різні фундації. Ми не маємо державного фінансування.

Що за люди реалізовують благодійні проєкти в «Центрі опіки сиріт»? Як до вас долучитися й чи можуть це зробити люди з іншими релігійними переконаннями або світським світоглядом?

До нашої команди входять четверо священників і одна світська особа, яка є нашим прессекретарем та відповідає за роботу офісу. В кожного священника є свій напрям. Навчальними програмами та дошкільнятами займається отець Тарас. Соціальне служіння — це справа отця Остапа. Отець Маркіян опікується у нас волонтерським напрямом. Я є їхнім керівником та залучений до всіх напрямів. Також у нас є окремий штат працівників дитячого простору «Ангелики». 

Відповідно до того, як ми будемо рухатися за стратегією нашого розвитку, ми будемо залучати дедалі більше людей. Наприклад, із правничими питаннями нам допомагає одна з юридичних компаній Львова. Вони не є нашими працівниками, але консультують нас, оформлюють документи. Зараз допомагають з отриманням ліцензії на дитячий простір. 

Також сьогодні в Україні функціонує Національна асоціація громадського харчування. Це всеукраїнський проєкт. Вона виступає за те, щоб у навчальних закладах було здорове харчування, і на прикладі показує, як це можна впроваджувати. Ми йдемо на рівні з такими великими містами, як Київ, Маріуполь та інші. Наш центр теж має з нею договір, і вона забезпечує наш дитячий простір харчуванням. 

Ми відкриті для всіх людей, які хочуть зробити добру справу. Релігійні погляди благодійників ніколи не були для нас проблемою. Важливо, якими цінностями живуть і керуються люди. Господь веде нас різними дорогами до спасіння, а добрі справи, діла милосердя — це вірний шлях.

Про те, чому покровителем «Центру опіки сиріт» є святий Миколай

У нашій благодійній діяльності ми кожного дня зустрічаємо різні виклики й щоразу пересвідчуємося в силі Бога та нашого покровителя — святого Миколая. Коли нам передали наше приміщення, то воно було в жахливому стані. Я ходив туди-сюди і не знав, за що братися, з чого почати. Саме тоді згадав про святого Миколая і попросив його про допомогу. Ще з дитинства ми всі знаємо, що це той святий, який допомагає всім. І коли подивитися на його життєпис чи тексти на його честь, то можна прочитати, що він допомагає всім, хто його кличе: хто на землі, й тим, хто в морі, малим та дорослим. Тоді він нам дуже допоміг, і тепер ми без нього — нікуди. 

Показовими є два приклади. Ми займалися реставрацією вікон на першому поверсі, прийшов майстер і виставив нам рахунок на 10 тис. гривень. Я так собі придумав, що дам йому частину цієї суми зі своїх грошей, а частину доведеться позичити. Саме тоді мені подзвонила одна жінка, яка хотіла більше дізнатися про нашу благодійну організацію. Я зустрівся з нею, щоб усе розповісти. Після розмови вона сказала, що вже давно хотіла зробити пожертву, й передала конверт. У ньому якраз було 10 тис. гривень. Я їх узяв і після того відразу розплатився з майстром.

Друга історія також пов’язана з територією, де ми маємо приміщення. Там було дуже багато будівельного сміття. Потрібні були великі кошти, щоб усе те вивезти. До нас прийшов чоловік і запитав, як ми думаємо все це прибрати, де візьмемо гроші. Я сказав йому: «Не знаю, але хай святий Миколай думає». Чоловіку дуже сподобалося ця фраза і він запитав, чи може якось допомогти. Я сказав, що може, адже ми раді будь-якій допомозі. Виявилося, що він спеціалізується на вивозі сміття, й завдяки йому ми змогли все прибрати. Ось такі добрі справи робить святий Миколай. 

Соціальна допомога на св. Миколая

Благодійні проєкти «Центру опіки сиріт» 

У нас функціонує декілька проєктів, але я розкажу вам про два з них, які, на мою думку, мають дуже цікаву історію.

Кулінарний гурток «Казанок».  Він з’явився десь п’ять років тому. Якось група приїхала з далекого інтернату до Львова на навчання. Але впродовж двох тижнів вони не мали, де поїсти, й узагалі не мали нормальних умов для проживання. Заклад, куди вони приїхали, ще не почав функціонувати. Я тоді допомагав їм із харчуванням. Купив продуктів. Через два дні вони мені телефонують, що їжа закінчилася. Я зрозумів, що кожні два дні їздити до них не зможу. Тому запропонував їм самим скупитися у магазині на тиждень і скласти собі меню, а я би просто оплатив їхні покупки. 

Але потім виявилося, що вони не вміють готувати. У закладах, де вони проживали до цього, їм завжди подавали готову їжу. Тому я зрозумів, що варто навчити їх готувати самостійно. Я домовився з директором одного із закладів, і він виділив нам один із кабінетів, щоби діти вчилися готувати. Через деякий час нам подзвонили й пообіцяли привезти кухню. Назад дороги вже не було… 

На першому майстер-класі, який проводив я, ми з дітьми готували запечену рибу та якісь десерти. Ініціатива мала успіх, і ми вирішили зробити невелику презентацію для інших. Запросили директора закладу, в якому навчалися учні, завучів та керівника класу. І їм усе дуже сподобалося. А оскільки запахи дійшли й до учнів, то майбутня аудиторія нам була забезпечена! 

Проєкт розвивався далі, потім ми запрошували різних людей, щоби вони спілкувалися й готували разом з учнями. А потім узагалі до нас приходила дівчина, професійна кухарка. Одного разу діти навіть приготували святкову вечерю на її день народження. В інший раз організували кулінарний ярмарок, на якому продавали свої страви. Це дало їм унікальний досвід, вони стали значно краще підготовленими до дорослого життя. 

Кулінарний гурток допомагає дітям ставати самостійними, вчить практичної навички — готувати, а також — не соромитися того, що хлопець може вдягнути фартух і приготувати щось смачне. Багато наших випускників здобули вміння, які потім дозволили їм працевлаштуватися в кулінарній сфері. Маємо мрію відкрити в нас адаптаційну кухню, де би проходили практику наші випускники — це дуже потрібно сьогодні.

Футбол для сиріт та ФК «КОПА». У нас були діти, схильні до крадіжок. Спорт був одним зі способів, який допоміг витягнути їх із цієї діяльності. До одного із закладів ми запросили тренера, й через півроку діти мали великий прогрес. Також змінилася їхня поведінка. Вони стали краще ставитися один до одного та до викладачів. Дійшло до того, що після одного з матчів, коли вони перемогли, їх обурення було більшим за радість перемоги, бо воротар іншої команди вживав лайливі слова. 

Ми спільно зі Службою молоді, сім’ї та спорту, а також з ФК «Шахтар», який тоді розміщувався у Львові, перенесли цей приклад на інші заклади та створили систему чемпіонатів між інтернатами. Це було в 2014 році.

Вперше в Україні було залучено вісім інтернатів, які щотижня приїздили до Львова на ігри. Ми шукали дітям спонсорів, які допомагали їм зі взуттям та спортивною формою, прикріплюючи їх до конкретної команди. Також були турніри на кубок. Цілий рік діти змагалися за нього, й у фіналі його здобувала команда переможців. 

Потім прийшла ідея створення збірної, яка об’єднувала найкращих гравців. Вони їздили вже на різні всеукраїнські турніри. Кілька років ми брали участь у турнірах від UNICEF. А одного разу нам прийшло запрошення зіграти на чемпіонаті світу серед дітей під опікою. Ми погодилися, хоча й мали дуже мало часу на підготовку. Перемогти того року не вдалося, але ми зрозуміли, з чим саме нам потрібно буде попрацювати. Після повернення ми взяли ще одного тренера, й він працював із нашою збірною цілий рік. У результаті ми здобули два кубки та стали дворазовими чемпіонами світу. Через пандемію ми досі є діючими чемпіонами.

Футбольна команда КОПА, 2019

Що порадите тим, хто опинився у стані професійного вигорання, займаючись благодійною діяльністю?

Одразу на думку спадає одна історія. Коли ми з групою дітей були в Польщі, то зайшли в один із українських храмів. Ми розмовляли з його настоятелем. Він розповідав про те, як до них одного разу приїхав Папа Франциск. У розмові промайнуло питання до настоятеля: «Де Ви берете сили на всю свою діяльність?» А він відказав: «Ми з отцями знаємо, де брати силу. Коли ми вже нічого не можемо робити й емоційно та фізично стомлені, то ми молимось. Це дає нам енергію та мотивацію починати кожен день з новими силами та з радістю. Ми просимо у Бога про це, а ввечері Йому дякуємо». Це найкраща порада. 

Як Ви прийшли до Бога та благодійної діяльності в «Центрі опіки сиріт»

Пригадую, що першим молитвам мене вчила бабця. Щонеділі ми з батьками відвідували церкву. Це дало мені можливість більше пізнавати Бога. У храмі мене дуже зацікавила прислуга, яка постійно була біля священника. Це були хлопці мого віку. У мене виникло питання: «Чому вони там, а я тут?» Тому одного разу я запитав у священника, що мені потрібно зробити, щоб бути там, разом із ними. Так мене взяли вчитися прислуговувати. Останні кілька років у школі я зранку йшов прислуговувати в церкву, а потім біг на заняття. 

Згодом я відчув покликання у своєму серці й почав шукати, де можна більше дізнатися про Бога й про церкву. Для мене це були монастир та семінарія. Сьогодні я є священником. Своє покликання саме до благодійної діяльності я усвідомив на останньому курсі семінарії під час практики. Бо на початку я уявляв себе священником дещо інакше. Але те, що я багато часу провів серед дітей в інтернатах, дуже сильно на мене вплинуло. Усе всередині мене наче перевернулося.  Я почав думати над тим, як можу допомогти сиротам, як зробити це правильно та ефективно. На початку було дуже багато помилок. Ми з однодумцями не мали ні досвіду, ні когось, в кого можна було запитати, як потрібно правильно робити ці речі. Але Бог якось вів на цьому шляху. 

Дуже важливим для мене був досвід капеланства. Я працював у в’язницях, був залучений до студентського капеланства. Також, поки вчився у семінарії, деякий час працював військовим капеланом. Сьогодні маю дуже багато друзів, які вже закінчили військову академію, університети чи навчальний заклад для сиріт. Тішить те, що навіть через десять років це спілкування не припиняється. Я дуже радію всім перемогам і здобуткам цих людей. 

Волонтерський рух «Руки допомоги», червень 2021

Про те, що найбільше надихає у благодійній діяльності 

Колись у музеї Народної архітектури і побуту у Львові імені Климентія Шептицького (Шевченківський гай) ми робили великодні забави для дітей зі школи поруч. Я не пригадую, скільки саме їх було, але більше трьохсот осіб. Коли ми вже завершили захід і почали збирати речі, до мене підійшов один хлопчик. Я його дуже добре знав. У своїй школі він мав репутацію бешкетника. Узявши мене за руку, він повів мене до школи зі словами: «Я хочу тобі щось показати». Біля дверей ми зупинилися, бо вони були зачинені. «Я маю йти, — сказав я, — ще багато речей маємо завезти, часу немає». — «Почекай», — попросив він.  Ми почекали, поки нам відкриють, але коли ми підійшли до дверей класу, то й вони виявилися зачиненими. Я знову сказав, що мені пора йти, а зустрітися з ним ми могли би пізніше. А він мені: «Ні, ні, почекай». Ми почекали, поки й ті двері нам відкриють, і зайшли всередину. Виявляється, поки діти були на заході, в класі кожному з них залишили підвечірок: йогурти, фрукти, печиво. Хлопчик узяв все це зі своєї парти, дав мені та сказав: «Дякую тобі за цей день». Такі моменти дуже надихають. Ті люди та діти, в яких вже ніхто не вірить, мотивують робити благодійну діяльність далі. Я вірю в те, що в них всередині є часточка добра, яка буде розвиватися, якщо ми будемо її підживлювати. 

Що таке благодійна діяльність для християнина?

Я думаю, що тут можна дати визначення одним словом. Це любов. Можна мати багато ресурсів і робити добрі справи, але якщо в цьому не буде любові, то це буде нагадувати гарну бульбашку, яка швидко лопається. Любов до справи, яку робиш, і до людей, яким допомагаєш. 

Молитва в дитячих будинках

Про улюблене місце з Біблії, яке висвітлює важливість благодійної діяльності 

В Євангелії є сюжет, коли до царя приходить вдова. Вона просила, щоб він її захистив. Цар категорично не хотів цього робити. Але вдова була надокучливою та приходила знову й знову з тим самим проханням. Цар подумав, що краще він зробить те, що його просить вдова. Так вона перестане до нього ходити. Завершенням сюжету є слова Христа, який каже, що навіть той цар, який не був дуже добрим, все ж допоміг удові. Таким чином Ісус пропонує нам замислитися,  а наскільки більше від цього царя нам може зробити Бог, який нас любить і допоможе в будь-якій потребі. 

Що потрібно суспільству, щоб воно краще реагувало на виклики, які пов’язані з допомогою дітям-сиротам?

Сьогодні ми маємо велику проблему з допомогою дітям-сиротам. Я думаю, що в нашому суспільстві було би значно менше сиріт, якби люди не так різко реагували на це. Ми зустрічаємо жахливі приклади, коли замість підтримки йде осуд найближчих людей, які ухвалили рішення всиновити дитину. Можливо, так стається, бо люди не вірять, що хтось дійсно на таке здатний і що від дітей-сиріт можна чекати чогось хорошого. Я маю гарний приклад протилежного. Це історія однієї дитини-сироти. У закладі, де вона перебувала, за нею закріпилося клеймо, що начебто з неї нічого не вийде. Коли для її всиновлення приїхали батьки з-за кордону, то зустріли тільки осуд і прокручування пальцем біля скроні. Вони забрали цю дитину. Сьогодні вона є майстром спорту з тріатлону. Та сама дитина, в яку вже ніхто не вірив і яка мала проблеми з фізичним розвитком. Люди, які її всиновили, дуже сильно працювали над її розвитком і отримали результат. Вони не здалися й повірили в цю дитину. 

Потрібно розповідати людям про проблеми, залучати до їх розв’язання. Колись із цього буде результат. Наша організація долучається до щорічної акції «День молитви за сиріт». Ми запозичували досвід його організації у фонду «Добра надія». До цієї акції вони подають статистику про те, скільки в Україні є дітей-сиріт, і моляться за кожну таку дитину. Вони діють одночасно по всій Україні. Ми ж у Львові трохи надали цій акції локального забарвлення. «День молитви за сиріт» проводиться кожної другої неділі листопада. Разом зі Львівською службою у справах дітей ми робимо образки, де є молитва і вік конкретної дитини-сироти. Люди беруть ці образки й потім моляться весь рік за цю дитину. Потім, неодноразово приходячи в помешкання людей з йорданською водою, я бачив у них ці образки. Іноді навіть в автомобілях. Люди кажуть, що дійсно моляться за цих дітей і в такий спосіб опікуються ними — стають немов ангелами-охоронцями. Іноді ці образки опиняються за океаном: у Канаді, в Америці, в Австралії — усюди, де є українські спільноти. Це один зі способів впливу на суспільство, щоб воно ставало уважнішим до проблем сиріт. 

Дитяча кулінарна школа КАЗАНОК

На яких цінностях має розвиватися Україна?

Я думаю, що великою цінністю є вміння ставити собі питання та відповідати на них. Для цього ми маємо зазирнути вглиб себе і спитати: «Ким я маю бути як громадянин своєї держави, як українець?» Без відповіді на це запитання будувати державу неможливо. Це нагадує ту притчу, коли не треба братися до скалки в оці свого ближнього, доки в самого в оці ціла колода. Ми хочемо будувати величезну державу, в якій живуть мільйони людей, але не можемо дати раду собі, не маємо відповіді на, здавалося б, фундаментальне питання. Так не має бути. 

Раніше дуже багато спекулювали на мовному питанні. Я впевнений у тому, що якщо я українець, то незалежно від того, в якій точці нашої країни я народився і в якому середовищі виріс, я можу вивчити свою мову. Я можу любити її та нею спілкуватися. На жаль, є й інший момент. Я можу спілкуватися українською мовою, але ненавидіти все українське.

За тридцять років сталися різні речі. Чимось ми маємо пишатися, а за щось перепросити. Принаймні один в одного. Чи є тридцять років фінішем у розвитку нашої незалежності? Я переконаний, що ні. Нам є, куди рости й розвиватися. 

Нещодавно ми організовували дитячий табір у горах. Там були різні діти, зокрема й зі сходу нашої країни. Ми мали змогу підкорити найвищу гору України — Говерлу. В горах дихається зовсім по-іншому. Там ти розумієш, як це — дихати вільно, на повні груди. Щось подібне зі свободою й незалежністю нашої держави. Тоді, коли ми відчуємо, що означає бути українцем, що означає будувати свою державу, ми будемо тішитися з того. 

Добрим прикладом для нас є митрополит Андрей Шептицький. Ще сто років тому він говорив про нашу ідентичність, про розбудову нашої держави. Один із його трактатів має назву «Як будувати рідну хату?». Він пропонує нам почати нашу діяльність не з побудови держави, а з нашої власної хати, з місця, де ми перебуваємо щоденно. Це і про те, що ми закладаємо в основу нашої родини, в серце нашим дітям, яким цінностям ми їх вчимо, щоб через декілька років вони могли рухатися з ними в житті далі й передавати їх наступним поколінням. 

Тому, щоби зрозуміти, на яких цінностях ми всі маємо розвиватися, варто спочатку дати відповідь собі. Ті люди, які віддали своє життя за нашу незалежність на Майдані чи на Донбасі або зробили це кілька десятків років тому, дали собі цю відповідь. Саме тому вони там стояли й боролися зі зброєю в руках, часто йдучи на кулі, не шкодуючи свого життя. 

Різдвяна школа-2021