«Еріс Ертоба» — саме таку назву має організація, що об’єднала грузинів у Дніпрі. З грузинської мови це перекладається як «Єдність націй». Ці слова є знаковими. Організацію заснувала Аліада Канкава-Мансурова в Дніпрі у 2011 році. Однак ще до офіційної реєстрації, в Україні існувала ця грузинська спільнота. У 1992 році, коли росія вперше напала на Грузію, багато хто з грузинів був змушений тікати на терени нашої держави. Серед них була й Аліада.
З 2014 грузинська громада Дніпра почала активно допомагати ВПО й військовим. А з початку повномасштабного вторгнення грузини Дніпра оперативно збирають на авто для Збройних Сил України та надають гуманітарну допомогу переселенцям.
Аліада Канкава-Мансурова прийшла на це інтерв’ю у вишиванці. Вона говорить емоційно, щиро й з красивими питомо українськими зворотами. «Україна – це моє», — усміхнено коментує засновниця та керівниця громадської організації «Еріс Ертоба».
Нас об’єднало спільне коріння й любов до України
На початку 90-их в Україні ще не було законодавчо унормоване таке явище як біженці. Тож грузини, що втекли від війни долали труднощі з оформленням свого міграційного статусу. Я ходила з земляками по інстанціях. Коли приїздив посол і генконсул, вони мене завжди запрошували, щоб перекладати для міграційної служби, допомагати якось людям.
А вже у двотисячних постало питання про створення громадської організації. В 2010-2011 роках ніхто з мого оточення не вірив, що можливо зареєструвати грузинську ГО. Адже в країні діяла заборона на реєстрацію громадських організацій. І все ж мені вдалося. Як сьогодні пам’ятаю дату реєстрації — 11.11.2011.
Що може згуртувати грузинів, де б ми не були? Треба об’єднувати біля свого коріння, біля своїх культурних цінностей, біля своїх традицій, біля своїх дітей, людей поважного віку… Бо дерево починається з коріння так само, як і ми. Наближався день незалежності Грузії й я подумала, треба робити щось гучне. Я зробила День незалежності Грузії в Україні. Ми запросили співаків, танцювальні колективи. Й згодом робили це щорічно 26 травня.
Грузинська діаспора в Дніпрі активно розвивалась — створили хореографічний та вокальний гуртки, відкрили недільну школу. Ми виступали на всіх культурних заходах, залучали представників інших етнічних спільнот. Започаткували фестиваль Дружби народів. В 2016 році на святі у нас уже було 18 національностей, які були в Дніпрі. Проводили етнічні фестивалі, кулінарні, щоб об’єднувати людей.
Для мене держава – це закон, мова, релігія, культура й повага
Ми принципово переходимо на державну – українську мову. Коли нам кажуть, що треба втілювати якісь державні програми – це як дитину змушувати любити своїх батьків. Ця любов закладається при народженні дітей. Ми маємо бути носіями мови. Хтось каже – це суржик. А я кажу, що англійською ми теж не одразу чисто говоримо. Якщо діти не знатимуть української мови – вона занепадатиме. Будемо від війни до війни відроджувати цю мову. Виходить, зависока ціна за незнання мови.
Я розмовляю українською й це нормально. Я 30 років живу в Україні, але грузинської не забула. Я читаю, пишу, розмовляю. Й моя прихильність до грузинських традицій не заважає мені шанувати українські традиції.
Грузинська культура передається нам із молоком матері, й цю культуру ми маємо продовжувати в своїх дітях. Грузини намагаються зберегти своє коріння в Україні. Я своєму синові завжди розповідаю про наші грузинські традиції. Якщо цього не робити – він не буде з цим жити. Ми маємо бути для них прикладом.
Волонтерство в умовах війни
З 2014 грузинська громада Дніпра почала активно допомагати ВПО й військовим. Тисячі біженців з охоплених війною районів, українська армія, яка потребувала всілякої підтримки — головні пріоритети в роботі. Ми возили українських вояків на реабілітацію до Грузії. Евакуйовували дітей хворих звідси, сприяли отриманню ними документів. Мабуть це в крові наших народів, коли трапляється якесь лихо всі дуже швидко згуртовуються.
Багато грузинських хлопців зараз боронять Україну разом з українцями. Є цілі батальйони грузинські. Я з ними спілкуюсь, взаємодію. Якщо треба допомагаємо, але ж вони – горді грузинські чоловіки – дуже рідко про щось просять. Коли вони тут у відрядженнях чи на ротації просять зустрітися, щоб поспілкуватися. Цього їм не вистачає, посидіти за чаєм й поспілкуватися грузинською мовою.
Після початку повномасштабного вторгнення ми разом з колегами по депутатському корпусу зареєстрували благодійну організацію «До перемоги» для того, щоб мати можливість возити автівки та швидкі для ЗСУ, гуманітарну допомогу для біженців.
Для мене особливо болюче питання це – діти. Сама розумію, що таке бути психологічно травмованою від війни. Коли в тебе була домівка, й коли тебе змусили цю домівку залишити. І справа в тому, що які б умови ми не створювали, нам завжди хочеться повертатися додому.
Коли кажуть, що це клопіт держави, я кажу – без нас нічого не буде. Діти з окупованих територій, діти з обмеженими можливостями, якими ми займалися й раніше. Возимо їжу, влаштовуємо житло. До першого вересня облаштовуємо класи комп’ютерами. Лікування, реабілітація якщо потрібно, психологи. Оформлення документів. Все за чим звертаються, ми намагаємося всім допомагати.
Емоційне вигоряння
Я не вигоріла, моя команда не вигоріла. Не можна вигоряти, треба знаходити шляхи перезавантаження. У мене є приклад. Потяг їде завдяки локомотиву. Якщо він зупиняється, то всі вагони також. До речі, від 24 лютого жоден представник моєї команди ані дня не був у відпустці. Ніхто не поїхав, ніхто не скинув обертів. Ми зранку й до ночі на своїх місцях. Завжди в пошуках допомоги, облаштуванні людей — нічліг, харчові набори, одяг, ліки. Ми дивимось на хлопців. Якщо вони на фронті не вигорають, то й ми не маємо морального права вигоряти.
Наша головна цінність – людяність. У нас таке скажене бажання перемогти. Іноді від мене можна отримати такого прочухана. Я гаряча й емоційна. Але я створюю також умови, щоб люди перезавантажувались, бо людський фізичний ресурс він обмежений. Знайшли варіант, коли один день проводимо командою разом, без праці, але на зв’язку.
Коли наші з ЗСУ просять фруктів, я йду на місцевий ринок й розповідаю про це своїм землякам. Я виходжу звідти з мішками, бо це для захисників. Зламати нас не зможуть, ця нація непереможна. Члени моєї команди — це частинка мене. Цих хлопців та дівчат, їхній дух, — не зламати. На них неможливо вплинути, вони не продадуться ніколи. Я на 100 відсотків упевнена, що ми піднімемо келих за перемогу!
Спільнодія — слово з сильною енергетикою
У нас одна спільна держава, нас ніхто не обмежує в діях і ми є повноцінною частиною України — всі національні спільноти. Я особисто ніколи не відчувала на собі якогось тиску за національною ознакою. При цьому я часто їздила в гості до родичів у москву й відчувала національну неприязнь – на вулицях, в магазинах, скрізь. Вони просто ненавидять всіх. А Україна — держава й люди — такий народ, що не може ненавидіти. Це як сім’я. Коли чоловік й дружина спільно діють — це щаслива, міцна сім’я. Гасло — спільно діяти, спільно жити — ці слова енергетично сильні й вони нас об’єднують задля спільної мети — перемоги.
Слава Українському народу! Слава Грузинському народу!
დიდება უკრაინის ერს! დიდება ქართულ ერს!
Доєднатися
Штаб організації «До Перемоги» в Дніпрі розташований на вулиці Європейській, 20 а.
Контакти штабу (для звернення громадян): +38(067) 599 95 95, +38(063) 935 11 03
Сторінки організації:
https://www.facebook.com/cf.to.victory
https://www.instagram.com/do.peremogi/
