Полтавська єпархія ПЦУ

Полтавська єпархія ПЦУ — це спільнота, яка ніколи не залишається байдужою до проблем ближніх. У рамках благодійної діяльності єпархії втілюється низка проєктів: допомога армії, проведення табору для ветеранів та їх сімей, роздача продуктових наборів та подарунків на Різдво. Члени єпархії та інші небайдужі містяни вже не перший рік опікуються унікальною ініціативою — оздоровчим табором «Джерело» для дітей із розладами аутистичного спектру.

Про добрі справи розповідає архієпископ Полтавський і Кременчуцький Федір Бубнюк, голова Синодального управління ПЦУ у справах молоді.

Полтавська єпархія ПЦУ: історія виникнення 

Узагалі історія православ’я на Полтавщині є дуже давньою. Вона пов’язана з древнім українським містом Переяслав. Територія сучасної Полтавщини в церковно-адміністративному плані підпорядковувалася переяславському єпископу. Там, починаючи з XVII сторіччя, був єпархіальний центр, суд, консисторія. 

Нині це єпархія ПЦУ. Її новітній етап існування починається з 1993 року. Тоді ще єпархія, звичайно, входила до складу УПЦ Київського Патріархату. Все починалося в Успенському соборі, навколо якого гуртувалася місцева громада. До цієї громади належала переважно інтелігенція: вчителі, викладачі, лікарі, люди, які пов’язували себе з українською культурою та мовою й могли тепер відкрито сповідувати свою віру або ж прийшли до неї, коли вже не було жодних заборон на релігію. Бо ж Совєцький Союз розвалився.

Єпархія почала розвиватися. Це було непросто, бо на початку виникло лише декілька громад. Поступово їхнє число зросло до кількох десятків, і сьогодні Полтавська єпархія ПЦУ налічує приблизно 170 громад, із яких 120 є активними. 

Головна ідея та цінності Полтавської єпархії ПЦУ 

Наша єпархія не має якоїсь окремої ідеї, яка б відрізнялася від ідеї існування християнської церкви. Це громади, об’єднані навколо Божественної особистості Ісуса Христа. Ми є маленькою частинкою світового православ’я, входимо до ПЦУ як автокефальної церкви. Ідея полягає в тому, щоб допомогти людині очистити свою душу, щоби вона оновилась і могла з’єднатися із Богом. 

Наші цінності є християнськими. Це визнання існування Бога як Святої Трійці. Визнання того, що Бог відкрив себе людям через прихід у світ Ісуса Христа. Визнання того, що Бог дав людям другий шанс, показав нам, як можна скинути з себе кайдани обмеженості, які полягають у зіпсованості людської природи. 

Напрями діяльності 

Ми намагаємося займатись багатьма речами. Не можемо бути байдужими до процесів, що відбуваються як в Україні, так і з людством загалом.

За можливості ми намагаємося служити суспільству та людині.

  • Проведення богослужінь. Це центр нашого духовного життя. Вони звершуються щонеділі, а в деяких храмах — і щоденно.
  • Навчання парафіян. У нас є школи при храмах, або ж ми просто проводимо зустрічі вірян. 
  • Участь у громадських акціях. Ми організовуємо молитовні заходи до пам’ятних дат. Наприклад, щорічно в День пам’яті жертв голодоморів в Україні в нас відбувається хресна хода, яка завершується панахидою у Свято-Успенському кафедральному соборі ПЦУ. Це вже стало місцевою традицією. 
  • Останнім часом ми почали проводити екскурсії у Свято-Успенському кафедральному соборі, водимо людей на нашу дзвіницю — у нас там є оглядовий майданчик. 
  • Крім цього, віднедавна собор став локацією, де проводяться зустрічі «Полтавського дискусійного клубу». Туди запрошують проводити лекції філософів, науковців та інших публічних інтелектуалів, які впливають на формування нашого світогляду. 
  • Зустрічі з людьми, які займаються різною професійною діяльністю. Це вчителі, лікарі й багато інших.
  • Задоволення релігійних потреб вірян: хрещення, освячення, духовні бесіди тощо. 

Джерела фінансування 

У нас це добровільні пожертви вірян, благодійників, людей, які хочуть бути ближчими до церкви. Усі наші проєкти забезпечуються пожертвами вірян. У церкві є певна діяльність у вигляді розповсюдження свічок, виконання треб, але і це є пожертвою в певному сенсі. У храмах стоять скриньки, куди охочі можуть покласти якусь суму. Жодних державних коштів ми не отримуємо. Тобто все тримається на благодійних внесках окремих громадян.

Що про благодійність пишуть найважливіші для християн тексти?

Ми знаходимо це усюди — як у Старому Завіті, так і в Новому. Там дуже багато засадничих для християн положень про благодійність. 

  • Можемо пригадати, що сам Ісус Христос закликав християн ділитися. Якщо ти маєш дві сорочки, то віддай одну ближньому, в якого її немає. Якщо хтось просить тебе пройти з ним якусь відстань, то пройди з ним удвічі більше. Роби це за сумлінням, а не просто тому, що так треба. 
  • Коли ти робиш добру справу, то не потрібно робити її на широкий загал. Намагайся вчинити її таємно. 
  • У текстах послань святих апостолів ми усюди знаходимо заклики допомагати ближнім.

Нещодавно до рук потрапила одна з праць Папи Франциска. Мені дуже сподобався уривок, в якому він пише, що сонце не світить саме для себе й квітка не цвіте сама для себе. З цього він робить висновок, що жити для іншого — це закон природи. Тому жити для іншого, служити ближньому — це покликання християн.

Благодійні проєкти Полтавської єпархії ПЦУ

  • Допомога армії. Коли у 2014 році розпочалася російсько-українська війна, в нашому кафедральному соборі абсолютно стихійно виникла волонтерська організація, яка має дві назви: «Полтавський батальйон небайдужих» (нині це благодійний фонд) або «Команда  небайдужих» (зараз це громадська організація). Я є співзасновником цієї організації, а головою та керівницею «Команди небайдужих» є Наталя Гранчак. Раніше вона працювала в Синодальному управлінні у справах молоді й була моєю заступницею.  Також вона є директоркою дитячого оздоровчого табору «Джерело» та депутаткою Полтавської обласної ради. 

Ми почали свою активну діяльність із допомоги нашим бійцям та добровольцям. Ми звернулися до наших парафіян, вони нас почули. Оскільки рівень довіри до церкви є доволі високим, то люди почали звозити в собор речі та продукти з усієї області. Ми допомагали усім, окрім зброї. Так уже воно повелося, що наш християнський обов’язок змушував нас відмежуватися від її використання. Але ми допомагали тим, що могло би зберегти життя нашим захисникам: приладами нічного бачення, тепловізорами, одягом, бронежилетами, касками тощо. Кілька разів на тиждень із собору їхав автобус і віз усе це в різні підрозділи. 

  • Будиночок св. Миколая. Щороку на день святого Миколая, який відзначаємо 19 грудня, до цього будиночку вишиковується величезна черга дітей. Усі вони впевнені, що справжній святий Миколай приїздить тільки до них, у Полтаву. Діти розповідають вірші, колядують. У нас є помічники святого Миколая, наші місцеві підприємці, які, знаючи про свято, попередньо закуповують мандарини, цукерки, інші подарунки, які потім Миколай дарує кожній дитині. 

Упродовж року цей будиночок працює як сувенірна крамниця. Всі кошти ми скеровуємо на благодійність. Закуповуємо медичну апаратуру в Полтавську міську дитячу лікарню. На жаль, рідше, ніж раніше, але закуповуємо щось у зону проведення ООС. З останнього ми купували обігрівачі та квадрокоптер для розвідувального підрозділу. 

  • Роздача подарунків та продуктових наборів на Різдво. Ми робимо цей проєкт разом із «Командою небайдужих». Вже приблизно три роки німецька благодійна організація «Johanniter» його фінансує. Вони надсилають нам кілька тонн продуктів — сотні ящиків. Перед Різдвом ми їх роздаємо людям, які потребують підтримки. Священники розвозять ящики по всій Полтавській області. Крім цього, в ящиках ще є альбоми, олівці, іграшки. Все це складають німецькі сім’ї. Часто вони пишуть листи. 
  • Табір для ветеранів та їхніх сімей. Ідея в тому, щоб ветерани не просто відпочили, а були зі своїми сім’ями. Ми знаємо, що часто, коли військові повертаються додому після війни, в них можуть виникати проблеми в родині. Питання є комплексним, адже сюди ще додається вплив посттравматичного синдрому. Цим людям потрібна серйозна реабілітація. 
  • Оздоровчий табір «Джерело» для дітей із розладами аутистичного спектру. Це унікальний проєкт. Ми проводимо його вже близько п’яти років. Це єдина в Україні ініціатива, де батьки і діти мають можливість відпочити та пройти певний комплекс заходів, пов’язаних із реабілітацією. Дітям допомагають адаптуватися до умов повсякденного життя у цьому світі. Допомога спрямована й на батьків. Їм буває дуже складно, й іноді вони мають відволіктися на щось інше. Тобто для них це теж певною мірою реабілітація. 

Табір є безкоштовним, але зараз його оплачує єпархія на пожертви парафіян. Ми забезпечуємо приміщення та харчування. Директорка табору Наталія Гранчак зараз намагається створити обласну програму для проведення таких таборів. Це дало б змогу поширити досвід на всю Україну. Адже на комплексну програму реабілітації є дуже великий попит. Кожного року ми урізноманітнюємо програму, залучаємо нових фахівців. 

Табір проводиться поблизу містечка Нові Санжари на базі одного з таборів, яких там дуже багато. Раніше ми орендували цю територію, а зараз, за допомогою одного з благодійників, викупили майже всю базу.  

Хто займається благодійністю в соціальних проєктах Полтавської єпархії ПЦУ? Чи можуть до вас долучитися люди з інших конфесій чи люди зі світським світоглядом?

Це співзасновники та учасники «Команди небайдужих». Також це звичайні парафіяни, волонтери, працівники оздоровчого табору «Джерело». Не варто забувати й про наших підприємців-благодійників, які допомагають нам фінансово і не тільки — фарбою, будівельними матеріалами тощо. Без них складно було б уявити весь процес ремонту та початок проведення табору «Джерело». Парафіяни допомагають нам прибирати територію табору. Іноді ми їздимо туди цілими групами на вихідні. 

У нас немає жодних світоглядних чи конфесійних обмежень. Якщо людина бажає зробити добру справу й хоче якось послужити суспільству, то нам не важливо, віруюча вона чи ні. Ми завжди радо вітаємо будь-яку допомогу: ресурси, працю, ідеї. У мене є дуже цікавий спогад. Коли наша волонтерська діяльність лише починалась і ми якраз збирали черговий вантаж на фронт, до нас під’їхав чоловік на велосипеді. Він сказав, що є атеїстом, але підтримує те, що ми робимо, й хотів би долучитися. Цей чоловік передав нам набір ключів для ремонту техніки. Це мене дуже вразило. Нам допомагають і люди з інших конфесій. Переважно це наші волонтери. Ми відкриті до всіх. 

Чи вплинула на вашу благодійну діяльність пандемія?

Звичайно, вплинула. До пандемії ми підтримували дитячу студію «Разом». Це цікавий проєкт, де дітей вчили навичкам оператора, фотографа, журналіста тощо. Це ціла спільнота, яка за 20 років діяльності виростила дуже хороших дітей. Ми підтримували їх фінансово, надавали приміщення. Але, на жаль, зараз ця допомога неможлива. Слава Богу, студія проводжує існувати.

Зважаючи на карантинні обмеження, ми не могли проводити й наш табір. Але, з іншого боку, ця пауза дала нам можливість закінчити ремонт на території бази.  Йдеться саме про складні роботи, які були пов’язані з прокладанням труб тощо. 

Знову ж таки, через карантин до нас у храми почало приходити менше парафіян, а значить, зменшились і пожертви. 

Але не все так погано, як може здатися на перший погляд. Учасники «Команди небайдужих» активізувалися та долучилися до створення «Полтавської волонтерської групи». Групі допоміг тоді представник кількох німецьких благодійних організацій Йорг Дрешер. На початку пандемії була велика кількість людей, які хотіли допомагати. Вони почали формувати та розвозити продуктові набори тим, хто їх потребував.

Розкажіть про свій життєвий шлях. Як Ви прийшли до Бога та до благодійної діяльності? 

Я народився в селі на Волині у 1978 році в сім’ї вчителів. Застав ще Радянський Союз. Релігійним вихованням я завдячую своїм бабусі та прабабусі. Тоді я вперше побачив, як вони моляться, побачив ікони. Тобто вперше торкнувся якоїсь релігійної практики. Спочатку це видалось мені дуже дивним. Прабабуся щось шепотіла увечері, вранці, перед тим, як сісти за стіл їсти. Все це дуже сильно контрастувало з радянською дійсністю. 

Але в усіх цих її діях я вбачав певний, поки що мені не зрозумілий, сенс. У цій православній традиції мене приваблювала якась таємничість і глибина. Я вперше побачив ікону, на якій була зображена Таємна вечеря. Вона висіла у бабусі над столом. Я почав розпитувати бабцю про те, хто зображений на іконі, чому ця вечеря називається таємною. Ось це і було моїм релігійним вихованням.

До Бога я прийшов пізніше. Дуже часто люди навертаються, коли переживають якийсь кризовий момент у своєму житті. Так сталося і зі мною. В такий момент, коли ніхто не міг мені допомогти, я звернувся до Бога. Я був почутий та отримав від Нього відповідь. Він дав мені те, що я просив, і навіть більше. Я усвідомив, що Богу не байдуже моє життя, а я не можу продовжувати йти далі невідомо куди. Тому після цього перелому я став віруючою людиною. Згодом постало питання про те, яку конфесію обрати. В моєму селі була дуже велика протестантська громада. Серед них було й багато моїх однокласників. Але більшість односельчан були православними. Особливість цієї церковної громади, на мою думку, в тому, що вона була дуже патріотичною. У нас був священник о. Борис Шумський, нині вже покійний. Він служив літургії українською мовою, починаючи з 50-х років. Я обрав православ’я. Очевидно, що на це вплинуло й виховання бабусі, підтримка мами й те, що уся моя родина належала до православної конфесії. 

Згодом, коли почав ходити до храму, мене захопила давня культура. Наша місцева церква була збудована у 1768 році, повністю з дерева. Вона збереглася й до сьогодні. Там навіть ікони були з того часу. Все це мене дуже поглинуло й захоплює досі.  Зрештою я вступив до Волинської духовної семінарії й став на шлях священника. 

До благодійної діяльності я прийшов, бо навколо мене є дуже багато розумних та активних людей. Вони не дають мені скніти, постійно долучають до різних активних дій. Без їхньої допомоги мені було б дуже складно. Я вдячний усім доброчинцям, вірянам та помічникам, які все це роблять. 

Чи стикалися Ви колись з емоційним вигоранням? Що порадите людям, які опинилися в цій ситуації, займаючись благодійною діяльністю?

Так, мені доводилося таке пережити. Це було пов’язане з волонтерством, коли ми дуже інтенсивно працювали. Часто навіть до ночі, а то й до ранку. Збирали вантажі на фронт, потім усе це відвозили, розвантажували. Ми тоді майже рік працювали в такому режимі. Займаючись збором допомоги на фронт, ми познайомились із українською громадою Берліна та одного разу поїхали до них у гості. 

У кімнаті, яку мені виділили, я знайшов книжку і почав її читати. Це був роман Євгенії Гінзбург «Крутий маршрут» про жахи радянських таборів. А потім я майже три доби спав — переживав це вигорання. 

Вигорання переживали й мої друзі з «Команди небайдужих». Це дуже складний момент, і з нього непросто виходити. Треба багато часу, щоб реабілітуватися. Тому я раджу регулярно відпочивати, робити паузи, йти у відпустку. Потрібно емоційно розвантажуватися, розуміючи, що врятувати весь світ нам не вдасться і ми можемо робити лише те, що нам до снаги. Берегти себе, своє життя та здоров’я — це теж наш обов’язок. Адже їх дано нам від Бога, і ми не можемо нехтувати ними. Навіть задля продовження добрих справ. 

Особисто я просто намагаюся робити так, щоб мій вихідний дійсно був вихідним. Зазвичай це один день — субота або п’ятниця. Для мене це святі години, коли я не підіймаю слухавку телефону, не призначаю жодних зустрічей. У цей час важливо почитати книжку, побувати наодинці з собою, з природою, з Богом. 

Про найбільші враження від благодійної діяльності 

Я дуже багато про це не думав, але після цього запитання в мене перед очами з’явився один образ із минулого, який вочевидь глибоко закарбувався в моїй пам’яті. У 2014 році ми були поблизу Курахового, на Донеччині. Ми стояли на якомусь перехресті, де їздило багато транспорту. Це вже була пізня осінь, на вулиці були холодно, вечоріло. І мені запам’ятався образ одного добровольця. Це був дуже молодий хлопець, який стояв на посту з автоматом. І в нього не було рукавиць. Точніше, вони були, але… всі подерті, з дірками. Збоку здавалося, що його пальці примерзли до зброї. У нас саме залишилась пара рукавиць, і ми дуже зраділи, коли віддали їх йому. 

Є й інший образ. Одна бабуся принесла до нас у собор пляшку води, щоб передати її захисникам на фронт. Мені це одразу перегукнулося з біблійною вдовиною лептою. Ця бабуся, напевно, має маленьку пенсію й сама ледве може вижити, але приносить пляшку води, щоб передати її солдатам. Я думаю, що це дуже великий внесок у справу, яку ми робили. 

Про улюблену біблійну притчу про благодійність 

Зазвичай цю притчу не пов’язують із благодійністю. Це притча про багатія та Лазаря. Вона більше спонукає подумати про потойбічний стан людини згідно з тим, як вона жила. Але там є одна дуже важлива деталь. Багатій постійно влаштовував бенкети. А поруч, біля брами його будинку, лежав хворий Лазар, який фізично не міг собі допомогти, його тіло було вкрите струпами. Лазар хотів насититися бодай крихтами чи якимись недоїдками зі столу багатія. Але ніхто ніколи йому не давав. І тільки собаки приходили до Лазаря й лизали йому рани. Для мене те, що робили ці пси, — це наче метафора благодійної діяльності. 

Згодом і багатій, і Лазар померли. Але Лазар потрапив на лоно Авраама, а багатій — у пекло. Вже перебуваючи в пеклі, багатій згадав про Лазаря, адже насправді знав, хто він такий. І гукав до Авраама, щоби він відрядив Лазаря допомогти йому. 

Мене вразило таке тлумачення цієї притчі. Багатій потрапив у пекло не через те, що був багатим чи влаштовував бенкети, а через те, що був байдужим. Адже йому нічого не вартувало кинути Лазарю сухар чи ще щось. Для мене тут закладено певний імператив: «Завжди звертай увагу на навколишній світ». Якщо ти бодай чимось можеш допомогти — допоможи. Можеш перевести когось через дорогу, дати шматок хліба — зроби це. 

На яких цінностях має розвиватися Україна? 

Це дуже складне питання,  я дуже багато про це думаю. Але мені здається, що можемо виділити дві базові речі, на яких потім стоятиме усе інше:

  • бути відкритими до світу та до людей. Ми маємо створити таку країну, в якій буде комфортно жити представникам усіх національностей, конфесій, світоглядів тощо. Я думаю, що це і так десь закладено в нас, адже ми дуже толерантна країна та нація. Ми тягнемось до цінностей відкритості, взаємоповаги, щирості й просто маємо продовжувати рухатись у цьому напрямку;
  • водночас я не хотів би, щоб Україна втратила свою ідентичність чи щоб ми відкинули те, що вплинуло на становлення нашої культури та ментальності. Вдаючись до метафори, можна сказати, що нам не варто поспішати викидати з нашої скрині старі бабусині хустки, сорочки — все, що сьогодні здається нам застарілим. Серед цих речей і християнство. Скільки важливого з’явилося саме завдяки ньому. Наша писемність виникла за допомогою християнських місіонерів Кирила та Мефодія. Можливо, писемність виникла б і в інший спосіб, але саме християнство дало нам тоді поштовх до її створення. Перша бібліотека, перша школа, перші університети — все це є християнськими проєктами. Багатьох державних діячів, представників церкви, інтелектуалів так само нам дало християнство. Тож не варто некритично сприймати нові цінності, нові ідеології, відкидаючи те, що нас формувало століттями. 

Тому я бачу розвиток України як певний баланс цих двох аспектів: бути відкритими до всього світу, але не втрачати ідентичності. 

Хто ми? 

Управління Полтавської єпархії Православної Церкви України.

Чого ми прагнемо?

Утвердження ідеалів добра і любові через віру в Ісуса Христа. 

Як до нас долучитися? 

Напишіть нам на електронну скриньку eparhia.pl@gmail.com або завітайте до нас особисто за адресою: м. Полтава, вул. Соборний майдан, 1. 
Також ви можете зв’язатися з нами, подзвонивши на один із телефонних номерів:
+38 0532 60 88 73
+38 098 038 66 30
+38 066 102 50 57 (канцелярія)
+38 0532 60 89 23 (Свято-Успенський кафедральний собор).

Як дізнатися про нас більше?

Відвідайте сайт Полтавської єпархії ПЦУ або Facebook сторінку Свято-Успенського кафедрального собору.  

Поділитись:

Інші історії: