У земному житті Ісус Христос здебільшого перебував посеред бідних, немічних хворих людей, допомагав нужденним та тим, хто опинився в складних життєвих обставинах. Цей надзвичайний приклад соціального служіння беруть собі за взірець парафіяни та священнослужителі Української Церкви Християн Віри Євангельської (УЦХВЄ).
При церквах цієї спільноти християн нині діють 29 сиротинців, близько ста центрів реабілітації для осіб з алкогольною та наркотичною залежностями та звільнених із місць позбавлення волі, ведеться служіння у ста установах Державної пенітенціарної служби України. Триста сімдесят таборів щоліта приймають близько тридцяти тисяч дітей. Неповносправні, особи з інвалідністю, літні люди, переселенці, поранені воїни Збройних сил України (ЗСУ), інші громадяни, що потребують допомоги, отримують від братів і сестер Церкви безплатні продуктові набори. Про добрі справи розповідає директор Департаменту соціального служіння Української Церкви Християн Віри Євангельської В’ячеслав Когут.
Церква Християн Віри Євангельської розпочала свою діяльність в Україні 1921 року. І з перших же днів розпочалося соціальне служіння. Відкрито проявляти доброчинність ми змогли лише з кінця 1980-х — початку 1990-х років. Сьогодні до складу УЦХВЄ входять 27 об’єднань, зокрема й обласні, АР Крим і Київське міське об’єднання, а також об’єднання українських церков ХВЄ в Іспанії, Польщі, Німеччини та Бельгії, усього — 1731 церква, що об’єднує майже 120 тисяч вірян. При церквах створені та діють майже 900 хорів та 700 музичних гуртків.
Які благодійні проєкти було започатковано?
На жаль, актуальною та болючою залишається в Україні проблема безхатченків. Минулої зими керівництво залізниці відповіло на наші запити і виділило невелике опалюване приміщення на території Південного залізничного вокзалу. Його переобладнали під пункт обігріву, встановили сидіння, стіл, організували доступ до туалетів. Це стало допомогою для майже шести десятків людей. Небайдужі люди, підкреслю, не лише парафіяни нашої церкви, мобілізувалися, закупили та роздали тепле взуття та шкарпетки, рукавички та шапки — всього близько 600 наборів, до яких поклали ще й шоколад, вітаміни та ліки. Понад десять людей попросили направити їх до наших центрів соціальної реабілітації.
Важливим напрямком нашої роботи залишаються пригощання безплатними обідами дітей-сиріт, неповносправних, людей з інвалідністю, інших категорій соціально незахищених громадян. Служителі церков ХВЄ Києва торік доставили гуманітарний вантаж для постраждалих від пожеж сіл Луганщини. Багатьом постраждалим було за сімдесят. Одна бабуся із сином кілька днів прожила в будці собаки, бо все інше згоріло. Коли ми розвантажували ці вагончики, люди плакали від радості.
Також УЦХВЄ утримує 20 притулків для літніх людей, де зараз перебуває понад 200 осіб. У рамках соціального служіння ми постійно допомагаємо державним школам-інтернатам, спецзакладам: робимо ремонти, постачаємо обладнання…
Ми активно допомагаємо Збройним силам України. Нещодавно українська діаспора Сполучених Штатів Америки – віряни Церкви Християн Віри Євангельської — надали медичне обладнання для шпиталів на суму в один мільйон доларів! Також вони постійно передають автомобілі швидкої допомоги.
Які ваші джерела фінансування та ким є ваші благодійники?
Це абсолютно різні люди. Хтось дякує Богові за свої статки й ділиться з нужденними. Серед наших волонтерів та благодійників багато колишніх людей із залежностями, та тих, хто звільнився з місць позбавлення волі, пройшов реабілітацію в наших центрах та прихилився до справжніх християнських цінностей. До речі, я помітив тенденцію: якщо колишній наркозалежний чи ув’язнений не починає служити людям та Богу, він часто повертається до старого способу життя, стає на хибний шлях.
Допомагають нам бізнесмени різних конфесій, а також люди, що дотримуються атеїстичних поглядів, коли бачать, що ми реально, не на словах опікуємося нужденними. Це люди, котрим потрібна не слава про добрі діла, а реалізація бажання послужити іншому.
Як особисто Ви прийшли до Бога та соціального служіння?
Все, що може трапитися з людиною жахливого, було в моєму житті. Не зважаючи на те, що я виріс у добробуті, жив у достатку в гарній сім’ї військовослужбовця, в мене за плечима — 12 років нарко- та алкозалежності. Дійшло до того, що я опинився у підвалі. Періодично потрапляв до спеціальних медзакладів, однак сенсу життя не було, радості не було, і я знову опускався на самісіньке дно. Я не вірив сам собі.
Життя кардинально змінилося, коли я потрапив до Церкви та покаявся. Сьогодні у мене сім’я, три чудові доньки. Я доктор богослов‘я, виконавчий директор Української християнської міжконфесійної місії духовної опіки в місцях позбавлення волі. Однак це не заважає мені їздити до бійців ЗСУ на лінію зіткнення, відвідувати місця позбавлення волі, спілкуватися та допомагати безхатченкам та іншим знедоленим людям.
Яким чином на вашу благодійну діяльність вплинула пандемія? Чи не стало з початком карантину «на паузу» соціальне служіння церков?
Лікарні, виправні колонії, школи, де служать християни, стали переважно закриті для відвідування. А от ідея роздавати продукти пенсіонерам та іншим потребуючим виявилася дуже актуальною…
У жовтні минулого року в Брусилові відкрили «Сімейний центр», побудований зусиллями Церкви Християн Віри Євангельської с. Хомутець. Тут діє «Школа життя», в якій проводяться різноманітні гуртки — з англійської мови, рукоділля, робототехніки, кулінарний, швейної справи й гурток «Майстер». Діє благодійна їдальня, в якій діти з малозабезпечених та багатодітних сімей з понеділка до п’ятниці отримують повноцінні гарячі обіди.
Ще одне служіння, започатковане під час карантину, – «Словом та ділом». Ми звернули увагу на сиріт, удів, одиноких людей, на дітей з інвалідністю, інтернатівців, АТОвців, переселенців — загалом на дев’ять категорій громадян. Християни стали відвідувати таких людей у Брусилівській територіальній громаді (а вона налічує 37 населених пунктів).
Ще одне зі служінь — соціальний гуртожиток. Церква села Хомутець уже довго працює з інтернатами, і ми звернули увагу на те, що їхні випускники після здобуття професії не мають куди повертатися. Тому Центр надає кімнати, в яких вони зможуть тимчасово жити, допоки одружаться чи отримають житло. З ними проводиться робота з адаптування в суспільстві. Сюди можуть прийти й ті, хто переживає насильство в сім’ї чи втратив житло через пожежу тощо. Працює логопедичний кабінет для дітей із порушенням мовлення.
Минулого року в різних куточках України відбувалися християнські табори та одноденні зустрічі для людей із порушеннями слуху. Табори були у Маріуполі, Бердянську, Ковелі, Києві, Львові та Рогатинському районі Івано-Франківської області. Спілкування, біблійні уроки, спільні інтереси, атмосфера прийняття та розуміння набувають особливої цінності для людей.
Як вас застала війна, як ви змогли трансформувати свою діяльність? Над якими проєктами працюєте зараз?
Війна застала вдома, у Києві. Найперша задача в нас була – допомогти евакуювати людей. Ми заздалегідь готувалися до війни і думали, що зможемо вивозити людей у наш соціальний центр біля Києва. Ми туди завезли солярку, продукти, вже почали туди звозити жінок і дітей. Думали, що відправлятимемо туди й людей зі Сходу. Утім наш центр опинився в оточенні, звідти ми всіх охочих евакуювали.
Ми організували мініштаб. Визначили напрямки діяльності: евакуація людей, доставлення продуктів. Коли ворог наближався до Києва, лівий берег відрізали, були під загрозою Виноградар і правий берег – паралельно ми намагалися допомогти колоніям. Тому що персонал, у зв’язку з воєнним станом, мав перебувати в закладі. Це не було закладене в їхньому бюджеті, вони скидалися на їжу, підтримували слідчий ізолятор і колонії. Ми їм допомагали.
Ми також допомагали стареньким людям, які не змогли евакуюватися. Моя дружина складала список, ми розробляли логістику і доставляли їм продукти та речі першої потреби. Допомагали всім, хто звертався.
Майже всі наші церкви доєдналися і наш соціальний департамент розширився в межах всієї Церкви. Вивозили людей, облаштовували спальні місця. Ми намагаємося допомогти реалізуватися кожній людині, яка хоче послужити. Уся моя сім’я долучилася – батьки фасують набори, дружина обдзвонює, хтось розвозить, діти наші допомагають…
Напрями нашого служіння дуже різні. Зараз ми приймаємо переселенців, але вони не тільки проживають і харчуються, а й працюють. Уже відновили хату самотньої бабусі в тому селі, де живуть – полагодили дах, взялися за інші. Наші капелани приїжджають з передової, ми їм намагаємося зібрати автобус з допомогою військовим: ліками, бронежилетами та іншим захисним спорядженням, одягом, разом з волонтерами з Одеси, Миколаєва.
Розкажіть про допомогу пенітенціарній системі. На яку проблему наразилися при евакуації ув’язнених?
Ми телефонували начальникам закладів або нашим служителям, які туди їздять, дізнавалися, в чому є потреба і намагалися її задовольнити. У наше Міністерство юстиції, де хлопці були на бойовому чергуванні, ми доставляли продукти, спальні мішки та інше. Допомагали сім’ям персоналу, яких евакуювали з Маріуполя, Бердянська і вони наразі живуть в інших установах у кімнатах для побачень. І спало на думку, що ці люди хоч сумки якісь зібрали, а у засуджених такої можливості не було. Чимало їх евакуювало, утім багато залишилося на окупованих територіях. Зараз ми збираємо інформацію із заходу України, куди евакуювали багато засуджених. У них нічого немає, отож потрібно все – від капців до зубних щіток. Але от із чим зіткнулася наша пенітенціарна система. Вона розбита на кілька частин. Одна займається ув’язненими в установах, а інші – етапуванням цих людей. І між ними є розрив. І цієї проблеми не було б, якби зробити так, щоб услід за етапованими везти їхні матраци, речі й навіть продукти. Продукти були – служба закупила їх на квартал перед війною. Але транспорту, щоб їх взяти з собою, не було виділено. І тепер потрібно все знову купувати. Ми запропонували свою допомогу з вантажним транспортом. Навіть знайшли кілька броньовиків для евакуації людей.
У нас зараз є бажання і можливість зробити ремонт у житлових приміщеннях. Адже багато колоній були не готові приймати таку кількість людей. Тому ми постачаємо будівельні матеріали, ремонтуємо занедбані приміщення, які давно не використовувалися, щоб у засуджених були більш-менш людські умови.
Нас підтримала Міжнародна місія тюремного служіння. Ми якраз у січні в них були – планували заснувати в нас приватну колонію для неповнолітніх. Вони стали нам допомагати продуктами, фінансами. Зараз шукаємо можливості допомогти персоналу закладів і їхнім сім’ям.
Був час, коли релігійні спільноти підтримували тільки «своїх». А зараз – хто постукав, тому й допомагають. Що є головною рушійною силою вашої волонтерської діяльності?
Ми зараз не дивимося ні на релігійну приналежність, ні на етнічну. Ці межі стерлися. Головне завдання – допомогти людині, яка в потребі. Це безумовна допомога. У церквах приймають людей різних. Автобус приїжджає – всіх розселяємо. Так само, коли на фронт їде машина. Або розвозимо продуктові набори.
Ви, по суті, захищаєте Україну, як і наша армія…
Я думаю, Україна показала волонтерський рух, якого не було ще ніде у світі. Він не має якогось керівника, програми, мережі. Як у Біблії написано про сарану, яка не має начальника, але виступає організовано, так зараз і волонтери не мають якогось керівника, але всі взаємопов’язані й один одному допомагають. У агресора, у росіян, цього немає, тому вони змушені красти.
Через нас проходили сотні бронежилетів, тепловізорів. Багато наших церков на заході України стали купувати поросят, варити тушківку. Ми зараз хочемо налагодити випуск готової каші з м’ясом, у бляшанках. Відкриваєш, полив гарячою водою, поїв – і вже ситий.
Наші волонтери їдуть туди, де бомблять, і евакуювали вже тисячі людей – з Маріуполя, Бердянська. У нас є такі, що на полі бою на той бік носять мертвих росіян, а сюди – наших живих. Один наш волонтер із заходу України, якому 76 років, перевіз своєю фурою 1800 людей – з Чернігівщини, Донеччини. Луганщини. У нього дітей, внуків, правнуків близько 70 всіх разом. Він у селі є пастором великої церкви. А скільки наших не доїхали, загинули. Віталія в Бородянці застрелили – 12 дітей залишилося. Дуже нам допомогли і Європа, й Америка.
За день до Пасхи, ми були в Польщі, нам зателефонували, що є вісім молодих людей з Портленда, що в США, які хочуть послужити. Ми відправили за ними автобус на польський кордон, привезли до нас у Дмитрівку. Перед нами в Макарові військова вантажівка підірвалася на міні. Я уявляв, як їм страшно…
Один комбат попросив помолитися за бійців на Пасху. Ми прийшли з цією молоддю, помолилися, заспівали. З цих восьми тільки один народився в Україні, у три рочки його вивезли в Америку. І вони стали говорити (українською): дякуємо вам, ви нас захищаєте. І ці солдати, офіцери розплакалися, і ці діти розплакалися. Комбат підходить, каже: «Спасибі за продукти, звісно, але чи не міг би ти отаке робити частіше? Подивись, вони ж тепер утричі краще воюватимуть». Багато хто думає, як поїхати звідси, а ці з Америки приїхали, щоб нас підтримати.
Яким ви бачите наше майбутнє?
Я думаю, що Україна має поставити якусь нову планку для світу. Вона вже свій союз може створити і приймати до нього інші країни. Тому що українці показали, що «не воїнством і не силою» – як у Біблії написано. У мене є знайомі служителі й у Вірменії, і в інших країнах колишнього Союзу РСР, вони питають, чому їм так не допомагають? Кажу, «тому що ви, мабуть, так не стали, як українці». За нас же теж не відразу заступилися. Спершу побачили, який ми чинимо супротив. Президент Зеленський зміг добре поставити інформаційну роботу, підняти дух. Самі росіяни кажуть, що інформаційну війну вони програють.
Мене дуже надихає, коли плакати з матюками в нас поміняли на біблійні тези. Так, спершу ті плакати смішили й, вірогідно, підіймали настрій. Але тут у нас російські кораблі не плавають, а наші діти ходять. І добре, коли ми бачимо слова благословення для воїнів, для народу України. Як сказано, «Думку, оперту на Тебе, збережеш Ти у повнім спокої, бо на Тебе надію вона покладає» (Ісая, 26:3-4).
Ми багато чули, що з України піде пробудження на Європу. Нам це так подобалося, але ми не розуміли, як це може бути. Може, якісь потужні проповідники будуть, так співати почнуть! Але сталося, що війна в Україні такою ціною поставила увесь світ на коліна, усі почали молитися. У нас – від Президента до чиновників, починають і завершують свої промови словами «Дякуючи Богу…». Світові лідери передають слова підтримки нашій країні й додають, що вони моляться за нас. Україні довелося заплатити дуже велику ціну, і я вірю, що це ціна за велике й справді світле майбутнє. Бо люди розумітимуть, що ми відстояли нашу країну не озброєнням і не технікою. Ворог наш має набагато більше зброї. Але в нього немає мотивації – навіщо він це робить. А наші люди об’єдналися. І я бажаю, щоб українці мали твердий дух. А певну перемогу ми вже здобули – нація вже стала інша.
Як дізнатися про нас більше?
На нашому сайті: https://www.chve.org.ua/ та в мережі Фейсбук: https://www.facebook.com/PentecostalUkraine/
