Отець Володимир Коскін донедавна очолював освітній відділ Донецької єпархії ПЦУ. Його дружина Юлія керувала соціально-психологічним відділом. Нині отець Володимир є керівником Дніпровської філії в БО «ПМБФ «Відродження України». У Маріуполі, де вони жили до повномасштабної війни, ініціювали чимало проєктів – як соціальних, так і освітніх і культурницьких. Отець, до того ж кілька років служив капеланом батальйону Святої Марії.
З початком повномасштабної війни й наступу на Маріуполь родина оселилася у школі № 26. Там переховувалися понад 200 людей, зокрема, й немовлята. Отець зініціював «гуманітарний мурашник» – люди збирали дощову воду, ходили до криниць, готували їжу. Також він налагоджував зв’язки з різними волонтерами, які допомагали з продуктами, ліками. Навіть організували бібліотеку для підлітків.
Наразі родина о. Володимира перебуває у Дніпрі. Будинок у Маріуполі, де була їхня квартира, розбомбили. Велика онлайн-бібліотека, яку отець збирав на своєму комп’ютері понад 15 років, знищена, ці файли уже неможливо відновити. Маріупольський храм Пантелеймона-цілителя, в якому служив отець Володимир, зруйнували авіабомбами перед Великоднем. Проте, незважаючи на пережитий біль, подружжя Коскіних продовжуює волонтерську діяльність.
Що змінилося у вашому житті за останній період?
Отець Володимир: Змінилася локація. Багато людей з Донбасу, Приазов’я приїхали зараз у Дніпро і перебувають тут постійно або тимчасово. По діяльності не змінилося майже нічого. У нас із дружиною спільна діяльність, хоча різні її напрямки. Це Богослужіння, соціальна підтримка людей, іноді беззахисних – біженців, малозабезпечених. Духовна підтримка з мого боку, психологічна підтримка з боку дружини. Додалося ще для нас перевезення людей – різновид соціального супроводу. Зараз із Запоріжжя до Дніпра більшість добираються самі, утім з автовокзалу їх потрібно довезти до місця розміщення.
Чи був у вас момент розпачу, коли не знали, що робити далі? Наскільки швидко ви опанували себе?
Отець Володимир: Було 11 діб перебування у 26-й школі, де облаштоване сховище, для роздумів цього вистачило. Упродовж цих 11 діб ми їздили по місту, налагоджували інфраструктуру при школі, співпрацю волонтерів. Підключали всіх, кого знали – щоб було постійне постачання медикаментів, продуктів, засобів гігієни. Ми застосовували напрацювання, які мали з 2014 року.
П.Юлія: У мене особисто було єдине бажання: вирватися звідти, де є загроза життю. Бо там де життю щось загрожує, ти не можеш планувати ніяких соціальних проєктів. У перший вечір, коли ми прибули в Дніпро, ми оселилися в одному з шелторів. Поки ми приходили до тями, випрали речі, вимилися після тих усіх підвалів – у нас сформувалося бачення, як і що робити далі. Маленькими кроками. Минуло два місяці й в нас уже з’явилося розуміння, що ми можемо робити там, де перебуваємо, з тими ресурсами, які маємо.
Чи були можливості волонтерства в Маріуполі?
П. Юлія: Варто розуміти, що в кризовому стані людина багато не думає, але може багато робити. Особливо, якщо є навички. А в багатьох маріупольців навички волонтерства були ще з 2014 року. Ми співпрацювали з волонтерськими організаціями й мали власний досвід. Наш принцип – якщо сталося щось погане, не потрібно сидіти й чекати, поки тебе хтось врятує. Ми діяли тут і зараз.
Отець Володимир: У 2014 – 2015 роках ми купили ділянку в Маріуполі й поставили тимчасовий храм. Тоді там була велика кількість тих, кому це було необхідно. За цей час населення Маріуполя збільшилося в рази завдяки переселенцям з Донецька. Людей потрібно було годувати, забезпечувати засобами гігієни, немовлятам потрібні були памперси, школярам – шкільне приладдя, зошити, рюкзаки. Цього всього у місті бракувало. Ми підключали закордонні фонди. За цей час ми познайомилися з чудовими людьми, це хаб «Халабуда» і «Крило Фенікса», згодом перейменований на «Східну браму». Усі вони виросли з «Нового Маріуполя». Це було об’єднання проактивних містян перед загрозою російського вторгнення. Потім з’явився фонд «Берегиня», ми з ним теж співпрацювали.
П. Юлія: Окрім гуманітарної допомоги й забезпечення базових потреб – їжа, житло, – ми були зосереджені на освітньо-культурних та психологічних проектах. У нас була програма, починаючи з безкоштовних курсів для вимушених переселенців, закінчуючи арт-терапевтичними зустрічами, тренінгами з сімейних стосунків тощо. Більшість цих заходів були на волонтерських засадах, безплатні для населення.
Отець Володимир: У 2017 році була відкрита перша українська бібліотека при храмі у Маріуполі. Там були видання українських класиків та сучасних авторів, а також англомовні. Були там і книжки для вузьких фахівців – психологія, психотерапія, психіатрія.
Термін «волонтерство» є новим для Церкви?
Отець Володимир: Погляньмо на часи апостолів, перші дні існування Церкви. Чому з’явилися в Церкві так звані диякони – третій прошарок священнослужіння? Бо апостоли помітили, що Церква почала годувати голодних, напувати спраглих. І взагалі, матеріальне забезпечення Церкви почалося з того, що люди, які приходили в храм з довірою до Ісуса Христа, продавали своє майно і гроші складали біля ніг апостолів. З цих усіх складених грошей кожному члену християнської спільноти давали те, в чому в них була потреба. Щоб усі християни мали рівний доступ до матеріального забезпечення. Потім бачимо, як апостол Павло збирає допомогу і посилає до братів, які потерпають від бід, хвороб, гонінь.
Сьогодні ми вживаємо слово «волонтерство», утім для мене більш близьке поняття – соціальне служіння Церкви. Завжди при храмах, монастирях засновували прихистки, дитячі притулки, лікарні.
Є також освітнє волонтерство. Церква на своєму матеріальному забезпеченні, або заохочуючи людей, які мають певний ресурс: гроші, владу, – допомагає побачити потреби інших. Волонтер не обов’язково має якісь статки, він може не мати нічого. Це людина, яка вміє контактувати, донести думку, організувати зв’язки між людьми. Можна сказати, що це дуже хороший менеджер.
Як вам вдалося швидко організуватися у новому місті?
Отець Володимир: За цей час ми познайомилися з багатьма людьми. Вони дали нам контакти волонтерів у Дніпрі. Перші волонтери, з якими ми зіткнулися – це потужний хаб Фонд «Культурна столиця», що займається організацією концертів, виступів, лекторіїв. Він відразу допоміг нам з ноутбуками – бо вся наша техніка згоріла в нашій квартирі.
Ваше волонтерське служіння бере початок з 2014 року. Чи були моменти, коли парафіяни сказали, що вже втомилися від благодійності й хочуть бути самі за себе?
П. Юлія: Ми до останнього ніяк не обтяжували цим парафіян. Це були наші ініціативи, до цього не залучалися гроші церковної громади. Але потім ми помітили, що забагато взяли на себе, і люди трошки до цього звикли. Ми відчули, що починаємо вигоряти. І згодом почали залучати парафіян.
На мою думку, на Сході України, на відміну від Заходу, немає директивності стосовно парафіян. Я бачу, як це відбувається на парафіях Західної України: панотець сказав, усі вишикувалися і зробили. У нас була добровільна участь. Ми пропонували людям: зробімо ось так. І були люди, які погоджувалися. Ми не можемо сказати, що в нас дуже релігійні люди. Але вони захопилися тим, що ми робимо для суспільства. До нас підключалися зовсім не церковні громадяни, які, вірогідно, внутрішньо були глибоко віруючими.
Отець Володимир: Більшість із них спершу брала участь у наших культурницьких заходах. Наприклад, у Школі писанкарства при храмі. Ми встигли провести близько 25 занять.
П. Юлія: Коли ми збирали кошти на операцію маленьким діткам у Маріуполі, наприклад, на пересадку печінки маленькому хлопчику з важким захворюванням, то залучали благодійників завдяки цим майстер-класам. Ми запрошували багатьох дітей, щоб ознайомити їх з українською культурою.
Сьогодні, на тлі агресії, активізувалися всі етнічні й релігійні спільноти України. Чи співпрацюєте ви з іншими релігійними громадами?
Отець Володимир: У нас із дружиною є єврейське коріння. Фонд «Культурна столиця» заснований представниками єврейської громади міста Дніпра. У них є два шелтори, в яких постійно перебувають люди. Їх тричі на день годують, надають медичний і соціальний супровід. Ми вже багато людей туди направили. І намагаємося підключити також інших волонтерів, щоб їм допомогти.
П. Юлія: Співпрацюємо також із протестантською громадою. Навіть представники альтернативних релігійних течій, як от язичники, приєднуються до волонтерських ініціатив, знаючи, що ми православні. Вони своїми невеличкими громадами допомагали нам збирати речі й канцелярку для дітей переселенців.
Отець Володимир: Бачимо, що Україна тільки сьогодні починає усвідомлювати користь справжньої демократії. Релігії сьогодні починають об’єднувати людей. Певна частина Української Православної Церкви Московського Патріархату потроху усвідомлює це. Їхні капелани починають робити добрі справи разом з протестантами, юдеями та іншими. Усі етнічні й релігійні громади починають усвідомлювати, що ми, перш за все, українці.
Я завжди був прихильником екуменічного руху. Єднання зараз відбувається у волонтерських, соціальних, просвітницьких проєктах. Бачимо, як можуть об’єднатися представники різних релігійних спільнот і дати гідну відсіч ворогу.
Після того, як ми дізналися про звірства в Бучі, Ірпені, інших містах, у Маріуполі, чи приходять до вас віряни із запитанням: «Господи, чи ти є на світі? Де ти був, коли все це чинилося?». І що робити сьогодні людині з жагою ненависті?
П. Юлія: Зараз люди дуже чутливі до агресивної травматичної інформації. З боку ЗМІ, перш за все, потрібне делікатне висвітлення тих фактів, подій, що зараз відбувається. Бо це додатково травмує людей, підіймає в них емоції, з якими людина може не впоратися і це призведе до травми навіть тих, хто не постраждав від насильства агресора, але зазнав так званої «травми свідка». Такі люди страждають так само як і ті, що це пережили.
Ми знаємо, що насильство – це невід’ємна складова військових дій. Це дії, спрямовані на залякування, деморалізацію населення на окупованих територіях. Коли ми висвітлюємо це занадто детально, зокрема, у соцмережах, ми допомагаємо ворогу – деморалізуємо власний народ. Українська спілка психотерапевтів надала цілу низку правил, як потрібно висвітлювати ці події. Було б дуже добре, якби до них тепер прислухалися.
Стосовно гніву, то це нормальна, закономірна реакція на ненормальні події. Інше питання, на що ми ці дії спрямуємо? Чи будемо пожирати себе переживаннями, виливати гнів просто на когось, хто опиняється поряд, або закумулюємо цю енергію і спрямуємо її на діяльність, яка сприятиме нашій спільній перемозі.
До нас приходить багато людей, і з гнівом, і з «травмою свідка», і з питаннями, як жити далі і як будувати своє життя після того, що вони пережили. Роботи з цим дуже багато. Я зараз працюю в одному з проєктів з підтримки людей, які постраждали внаслідок військової агресії. Більшість із них – маріупольці, мешканці Волновахи та з прилеглих територій.
Отець Володимир: Сьогодні, коли я ставлю питання: «Де був Бог?», я знаю, що мій Бог був розіп’ятий на хресті. Що кожен християнин, тією чи іншою мірою, повторює шлях Христа. Розп’яття душі, духовна Голгофа відбувається для кожного. Для мене Голгофою стала загибель мами. Вона відмовилася їхати з міста, сказала, що тут її дім. В дім було попадання і її не стало. Я трохи відійшов, наскільки це можливо, але по тричі на день думаю, що треба зателефонуватти мамі, і враз зупиняюся: нема кому…
Я свій гнів направив на волонтерську діяльність. Кожна наша найменша справа – це цеглинка у майбутній храм усього людства, який ми будуємо разом. Усі ми, брати і сестри, незалежно від віровизнання.
Поділіться, будь ласка, надихаючою історією зі свого волонтерського досвіду.
П. Юлія: Є класний фільм «Заплати іншому». Розповім, як це спрацювало в нашій волонтерській діяльності. Це був 2016 чи 17-й рік. Ми започаткували проєкт з безкоштовного вивчення англійської для переселенців. Я вела ці курси, бо є перекладачем з англійської за першою освітою. І з цього проєкту народився інший – «Вільна українська бібліотека». Учасникам наших занять вони дуже сподобалися, і коли вони почули про ідею бібліотеки й брак ресурсу, ці дівчата, стали приносити свої прочитані україномовні книжки. І залучати своїх знайомих з проханням допомогти зібрати хоча б невеличкий перший фонд книгозбірні. Мене це розчулило, бо ми мали намір допомогти людям, а люди у відповідь змогли допомогти нам і ще більшій кількості людей уже через інший проєкт. Потім це віддзеркалення ми побачили й в багатьох інших проектах.
Іноді можна почути, що до безкоштовної допомоги люди ставляться як до непотребу, не мають вдячності. Таке буває. Але ми часом забуваємо про тих людей, в яких це добро, як зернятко, проростає і повертається потім – може не тобі. Сенс волонтерської діяльності не в тому, щоб тобі подякували, а в тому, щоб люди побачили, як можна, не маючи нічого робити щось. Це людину піднімає, надихає, дає сенс рухатися далі.
Яким ви бачите майбутнє України?
Отець Володимир: Кожне покоління повинне врахувати помилки попереднього покоління. Усвідомити: якщо суспільство роз’єднане, захопити його нескладно. Якщо ти не можеш віддати своє життя за щось дороге, цінне для тебе – воно насправді нічого не варте. Інколи в Фейсбуці друзі, журналісти пишуть: «Ну може б краще ми віддали території й домовилися б про другу мову в державі. Головне ж – життя…». Життя без мети, не насичене змістом – це жалюгідне видовище. Коли життя буде не просто наповнене змістом, а й переповнене, – ти почнеш ділитися цим з іншими, мотивувати інших і себе.
Якими є головні цінності, на яких має розвиватися Україна?
П. Юлія: У нашого народу є одна базова цінність, яка, на мою думку, відрізняє нас від країни-агресора. Це цінність свободи й прагнення до неї. Ми цю свободу не усвідомлювали доти, доки в нас не сталася біда. І саме ця цінність не дає нам зламатися. Нам є за що боротися. Там же у людей немає свободи й тому їм важче, ніж нам. Навіть з Богом в українців власні стосунки, вони не раби, вони спілкуються з Ним на рівних. Ворог спалює наші міста, але не може всередині нас спалити прагнення до свободи.
Долучитися
Долучитися до БО “ПМБФ “Відродження України”
БО “ПМБФ “Відродження України”
https://www.facebook.com/the.URCF
https://urcf.org.ua/
Наші рахунки:
UAH
UA303052990000026006030712376
PLZ
UA413052990000026006010705637
USD
UA833052990000026000020705106
EUR
UA263052990000026002030708801
PayPal: revival.of.ukraine.2022@gmail.com
